Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Тоня знову відповіла так швидко, ніби чекала на цей дзвінок: 

— О, привіт! 

«Їхнє покоління смартфон із рук не випускає. Хоча яке в біса інше покоління, у них різниця скільки? Років сім-вісім», — подумав Ваня, проковтнув останній шматочок холодної несмачної картоплі й стрибнув у цю ополонку: 

— Ага, привіт. Шо ти? 

— Я? Та шо я… На роботі я, роботу роботаєм. Сьогодні ж п’ятниця, має бути вал. 

— Нижній чи Верхній? 

— Шо-шо? 

— Та то я жартую, — відбив Ваня власну невдалу спробу пошуткувати, дійшов до рогу, подумав і повернув назад — якби він вийшов на дитячий майданчик, його Мар’яна могла б його побачити й вирішити, що він таємно розмовляє з тією нахабною дівкою. А хіба не цим він займався? Саме цим. 

— Я… Хотів тобі сказати, що подумав… Добре подумав. Я зі слідчим ще раз поговорив. 

— С Віталій Івановичем? 

— Е… Ні. З іншим, там є старший у них. Головний. Начальник. 

— Ага-ага, — Тоня прискорювала темп розмови, ніби в сексі перед фіналом. Вона чекала на хорошу звістку й вимагала розповісти її якомога швидше. Блін, треба було якось по-іншому заходити. Й навіщо він прибрехав про старшого слідчого? Щоби вона не змогла перевірити у Нестеренка? Та він їй і не відповість! 

— Ну, він, короче, сказав, що ті лиходії зізналися ніби. 

— Лисий з сєкрєтаршей? Я знала! Я… 

— Та ні, лисий тут ні до чого. Ті, що тарілки супутникові різали. 

А кому зараз потрібні ці нещасні супутникові тарілки, га? Кабелі ще так-сяк, а тарілки! Дівчинка «блякнула» й замовкла. Ваня побачив Радіо-Юру, розвернувся й знову вирушив по імпровізованій парковці під деревами. Його скрізь оточували люди, що вимагали спілкування, а цього треба було уникати — сили кудись поділися, ніби вигоріли разом зі старою машиною, яка вже не їздила. 

— Та ти ж сам говоріл, шо ето нє оні, шо мєнти спєцом отета всьо замутілі! — Тоня додала дзвону в голосі. 

— Говорив. А потім подумав і зрозумів, що інші версії… Ну, вони не працюють. 

— Шо значіт — нє працюють? Ти ж говоріл — ким би вони не були, а? Ти шо, зассал? Как Сєрий? 

— Я… Тоню, не треба так. 

— Ти зассал! — дівчина вже кричала. Ваня зменшив гучність на телефоні, йому здавалося, що весь двір, — від малих сявок до бабусь біля смітників, — чує цей крик і розуміє, що цього довгого хлопця з восьмого поверху спіймали на гарячому й дають за це прочухана. Дають за діло. 

— Тоню, ти… 

— Мнє от говоріла Маша, шо тєбє машину спалілі і ти в кусти здриснєшь. От так і єсть, блядь, так і єсть. 

Яка Маша? Хто ця Маша? Навіщо вона розповідає комусь про його справи? Чому вона взагалі вирішила, що може звинувачувати його після усього того, що він зробив? 

— Я думала, ти хороший, а ти просто с тєлєвізора, ви всє одінаковиє, понял? Я тєбя прокляну, понял? І пєсню про мєня в сраку сєбє засунь! 

Отут вже Гуллівер спіймав ступор — вона що, вирішила, що пісня про неї?! Зовсім кукухою поїхала?! Хоча… Він же там співає, звертаючись до героїні, з якою в нього значна різниця в зрості: «Я — твій Гуллівер». От вона й вирішила… А він ще й пісню надіслав! Просто ж для того, аби перевірити ефект, та кому ти тепер поясниш? Якби якась висока жінка, наприклад, така, як Мар’яна, почула пісню, вона б вирішила… 

Бля! А Мар’яна, виходить, теж вирішила, що він співає про якусь малечу! І вона бачила! Бачила Тоню в сюжеті! Твою мать!!! Мар’яна теж вирішила, що він вже присвячує пісні цій сестрі вбитого, от і скаженіє. Ну чому з ними так важко, чому не можна все пояснити словами і чому врешті ти все одно неправий? 

Тоня тим часом щось докричала в трубку, потім захекала й пішла на коду: 

— Нє звоні мнє! Нікада! Шоб ти здох! 

І перервала розмову. Фууух. Ваня примружився й стояв, хитаючись із вітром. Він зробив усе, як хотів дід Микола: його онука більше не дзвонитиме, з часом вона заспокоїться й житиме далі, так і не дізнавшись про самогубства мами й старшого брата, здобуде освіту й більше не продаватиме квіти. Або продаватиме, але це вже не його клопіт. Геть не його. Справу зроблено. 

Ваня розплющив очі, сумно посміхнувся Радіо-Юрі, який про всяк випадок тримав його поглядом (раптом сусід повернеться до розмови?), та пішов до парадного. Пригостився ще кількома задубілими картоплинами і підійнявся додому. 

Мар’яна мила Стьопі голову перед цирком — вони сина вчора купали, але тепер малий натер довбешку варениками. Треба було якось забавити його, бо не давав намилити волосся. 

— А шо це від тебе «Макдональдзом» пахне? — Мар’яна принюхалася й насупилася. — Ти ж казав, що грошей немає, а сам у «Макдональдз» ходиш? 

От же ж шпала носата, а? Дійсно, а коли він востаннє шикував у фастфуді? Важко навіть згадати… 

— Ні, — відповів Ваня. — Тут «Макдональдза» немає, він дуже далеко. 

Показав Стьопі козу рогату, яка йде за «малими рєбятами», й подумав: «Як же вас всіх важко любити». Кілька секунд вагався, розмірковуючи, а чи не підходить ця фраза для приспіву, та згодом зрозумів, що таких пісень людство слухати не схоче. 

* 

Вони спізнювалися — ще здалеку, з бульвару, було видно, як Трушин човгає на зупинці перед цирком, поглядаючи в напрямку метро. Стрілу набили на шістнадцяту тридцять, зараз за десять п’ята — Мар’яна фарбувалася, Стьопа відбивався від протоколу зимового одягу, бігли до станції, економлячи час і гроші на маршрутку — пішов густий сніг, і весь Київ перетворився на один великий затор. 

Гєна витоптав акуратне коло перед зупинкою, під якою від снігу ховалися Іра з Лєрою. Точно, у нього ж тепер браслет-крокомір, от він і набиває відстань. 

— Шо ви, Іван да Мар’я — счастлівиє часов нє наблюдают? — не втримався директор, коли трійця засапаних Майбород нарешті прибула на місце зустрічі. 

«Хто щасливий? Чому щасливий? Хто взагалі в цьому місті буває щасливий?» — подумав Ваня, але перепросив, бо факт спізнення таки неспростовний — он він, цифровий годинник на новій зупинці, повідомляє, що до початку вистави лишилося дев’ять хвилин. 

На правах організатора Гєна вишикував товариство в колону й поквапив їх до сходів цирку. 

— Ухєнькаєтє ви