Читати книгу - "Смарагдова книга, Керстін Гір"

— Я сподіваюся, ти не ридатимеш через цього плюгавого сноба? — Ксемеріус перекинувся у мене над головою. — Завдяки тобі він отримав довге, повноцінне життя, за яке, без сумніву, зведе з глузду купу народу.　

— Ага, знаю, — мовила я і шморгнула.　

Леслі простягнула мені носовичок. Потім вона побачила Рафаеля і помахала йому.　

— До того ж у тебе є я. На решту твого вічного життя, — Ксемеріус зачепив мене вологим поцілунком. — Я набагато крутіший. І небезпечніший. І корисніший. І я буду з тобою, навіть коли твій безсмертний друг років за двісті-триста почне смалити халявки до іншої. Я — найбільш відданий, красивий і розумний супутник, якого тільки можна побажати.　

— Так, я знаю, — сказала я знову, спостерігаючи, як Рафаель і Леслі вітають одне одного — трьома обов’язковими поцілунками в щоку, які Рафаель видавав за типово французькі. Їм постійно вдавалося стукатися головами.　

Ксемеріус нахабно посміхнувся.　

— Та якщо ти почуваєшся самотньо, то, може, купиш кота?　

— Пізніше, — зауважила я. — Коли я житиму вже не вдома і якщо ти добре пово… — я затнулась.　

Просто переді мною, зі стіни класної кімнати місіс Каунтер оприявнилася темна постать. Над пошарпаною оксамитовою накидкою витягувалася худа шия, а згори на мене дивилися чорні, сповнені ненависті очі графа ді Мадрон, відомого під іменем Дарта Вейдера.　

Він миттю сипонув лайками.　

— Нарешті я знайшов тебе, демоне з сапфіровими очима! Невтомно снував я зі століття в століття, шукаючи тебе і таких, як ти, бо присягнувся, що знищу вас, а Мадрони ніколи не ламають присягу.　

— Це твій друг? — запитав шокований Ксемеріус.　

— А-а-агр-р-р! — гаркнув привид, вихопив з-за пояса меч і, гойдаючись у повітрі, кинувся на мене. — Твоя кров напоїть землю, демоне! Мечі Священного Флорентійського Альянсу прошиють тебе…　

Він розмахнувся, щоб завдати удару, який відтяв би мені руку, якби це не був примарний меч. Але я все одно здригнулася.　

— Гей-гей, друзяко, не гарячкуй, — кинув Ксемеріус і приземлився просто біля моїх ніг. — Бачу, ти погано уявляєш собі демонів. Це — людина, хай навіть дуже своєрідна, і твій дурнуватий примарний меч не може їй нічого заподіяти. Якщо хочеш убивати демонів, можеш спершу спробувати щастя зі мною.　

Дарт Вейдер зніяковів, але одразу заговорив рішучим басом:　

— Я ніколи не відступлю від сатанинського створіння, поки не виконаю своєї місії. Я прокляну кожен її подих.　

Я зітхнула. Який жах! Решту життя бачити, як Дарт Вейдер огинається біля мене і плете якусь кровожерну маячню. Я провалю іспити, бо він безупинно сопітиме мені на вухо, він зіпсує мій випускний вечір, і моє весілля, і… здається, Ксемеріус подумав про те саме. Щиро і віддано він глянув на мене знизу вгору.　

— Слухай, а можна я його з’їм?　

Я посміхнулася йому.　

— Ти так щиро про це просиш, що я не можу тобі відмовити!　

Витяг із лондонського видання

«Lady Danburys Journal»

24 квітня і 785 року Лорд і леді Пімплботтом у ці вихідні оголосили про заручини свого старшого сина Джеймса Пімплботтома з міс Амелією, молодшою дочкою віконта Маунтбеттона. Утім, це не є новиною, бо вже кілька місяців спостерігається романтичний зв'язок між ними, а за чутками, нещодавно на балу родини Кларідж (як повідомлялося) їх бачили в саду: вони прогулювалися, тримаючись за руки. Джеймс Пімплботтом вирізняється не тільки приємною зовнішністю і бездоганними манерами, з-поміж, на жаль, досить мізерної кількості заможних джентльменів у віці женихів, — він ще й вправний вершник і фехтувальник. А його наречена заслуговує найвищої оцінки за вишуканий смак в одязі та похвальну схильність до доброчинності.

Весілля пара святкуватиме в липні у маєтку Пімплботтомів.

ЕПІЛОГ

14 січня 1919 року

— Дуже красиво, моя люба. Ці витончені відтінки на вигляд елегантні й водночас затишні. Добре було б замовити штори в Італії, еге ж?　

Леді Тілні походжала вітальнею, оглядаю　

чи все. Вона підійшла до широкого каміна й оглянула світлини, розставлені на ньому в срібних рамках. Люсі потайки побоювалася, що леді Тілні проведе зараз пальцем по камінній полиці й дорікне їй, що треба бути суворішою до покоївки. Мабуть, вона має слушність.　

— До речі, мушу сказати, що умеблювання виконано в доброму стилі, — правила далі леді Тілні. — Вітальня — це завжди візитівка будинку, по ній одразу побачиш: господиня будинку має смак.　

Пол і Люсі пустотливо перезирнулися, і він по-ведмежому обійняв леді Тілні.　

— Ой, Марґрет, — сказав він, сміючись. — Тільки не вдавай, що це робота Люсі. Ти ж власноруч вибирала кожну лампу та кожну подушку. Не кажучи вже про те, як ти варила воду з мебляра. А ми навіть не зможемо віддячити тобі, допомагаючи складати меблі з «Ікеа».　

Леді Тілні нахмурила чоло.　

— Ну вибач, маленький розумнику.　

Пол нахилився і підкинув ще одну букову дровину в тріскотливий вогонь.　

— Хіба що оця жахлива перекошена картина зводить нанівець усю красу моєї композиції! — леді Тілні показала на картину на протилежній стіні. — Чи не можна перевісити її в іншу кімнату?..　

— Маргрет, це ж справжній Модільяні, — терпляче сказав Пол. — За сотню років він коштуватиме мільйони. Люсі півгодини верещала від захвату, побачивши картину в Парижі.　

— Неправда. Щонайбільше хвилину, — заперечила Люсі. — Зате майбутнє нашим дітям і онукам забезпечено. А ще завдяки картині Шагала, що висить на сходовому майданчику.　

— Наче вам це потрібно, — скептично мовила леді Тілні. — Твоя книга вочевидь стане бестселером, Поле, і я знаю, що Секретна служба платить вам значні суми. Це цілком заслужено з огляду на вашу роботу, — вона похитала головою. — Хоча я і не схвалюю Люсі, яка займається цією небезпечною справою. Не дочекаюся, коли вона стане домашньою. Але, дасть Бог, скоро.　

— А я не дочекаюся, коли ж, нарешті, винайдуть центральне опалення, — Люсі, зіщулившись, опустилася в крісло біля каміна. — І ще купу всього, — вона глянула на годинник на камінній поличці. — Вони будуть тут за десять хвилин, — нервово сказала вона. — Луїза може накривати на стіл. — Люсі подивилася на Пола. — Як ти думаєш, як зреагує Ґвендолін на майбутнього братика? Це, певно, дивне почуття, — вона погладила свій ледь помітно скруглілий животик. — Коли в нашої дитини з’являться діти, вони вже постаріють, перш ніж Ґвендолін з’явиться на світ. І, може, вона ревнуватиме. Зрештою, ми її залишили немовлям, і якщо вона зараз побачить…　

— Вона напевно зрадіє, — увірвав її Пол. Він поклав їй руку на плече