Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Ти ж не втекла з дому? — запитав він.

Я мотнула головою. Допила капучино і швидко пішла. У себе в кімнаті застала Олену. Вона рилася в моїх речах. Я відразу пораділа, що те, що може видати мене як Ізабеллу, залишилося в речах Альфреда. А друга реакція була природно злість і роздратування.

— Якого біса ти робиш у моїй кімнаті? — різко запитала я.

— Повернулася бідолаха, — зло сказала дівчина. — То де кажеш Ізабелла залишилася?

— На Меленіулі. Що ти забула у мене в кімнаті? Красти в мене нічого.

— Я помітила, навіть грошей немає. На що зібралася жити на Афоні.

— Мені після прильоту переведуть гроші.

— Я ж кажу, добре влаштувалася, погань! Кажи, куди це сука сховалася!

— Та пішла ти! Котися з моєї кімнати! — крикнула я.

— Не хочеш говорити по-хорошому, ну добре. Ти ще пошкодуєш про це.

Вона швидко пішла, а я почала збирати свої нечисленні розкидані речі. Потім подумала і написала про те, що трапилося, Альфреду. Він уже за п'ять хвилин був у мене в кімнаті.

— Не спиться? — запитала, коли він зачинив двері за собою.

Він кивнув і швидко оглянув безлад у кімнаті.

— Дуже хочу тебе поцілувати і взагалі забрати до нас у кімнату. Вона на багато більша за цю і комфортніша. І взагалі закрити тебе і не пускати до тебе нікого.

— Ех, який ти власник. Мене ця гадина до сліз уже сьогодні довела. А це буває вкрай рідко. Приходжу потім, у кімнату, а вона в речах у мене риється. Вирішила нібито Ізабелла мені заплатила за те, що я приховала її місце розташування.

— Ну по суті так і є. Тільки вона тобі не платила, — усміхнувся Альфред. — Але так і хочеться одну маленьку шкідницю закрити в кімнаті. Опиши мені цю дівчину і як її звати.

— Олена. Хм, ну як звичайна зовнішність. Темно русяве волосся, сірі очі, обличчя правильне овальне. Зелений костюмчик, їхня місцева форма. Еммануїл, напевно, може підказати, хто вона. Хоча б тому, що він теж тут працює, може знає її. Він до речі хороший, такий турботливий. Втекла від нього, щоб не брехати йому. Він почав ставити такі запитання, що я була готова ґрунтовно розплакатися, а брехати я не вмію і не хочу.

— Закрийся і сиди в кімнаті. Піду, знайду її.

Після відходу Альфреда навела остаточний порядок і лягла спати. Змогла заснути і поспати нормально. Радує, що скоро буду на Афоні. Потрібно придумати, як розібратися з Лістерами, їхніми постійними замовленнями на мене. Поки що мені до біса сильно щастить. Але це не може тривати вічно.

Вирішила не чекаючи Альфреда піти поснідати. У коридорі метрів за десять, чи то менше зустріла чоловіка з собакою. Застигла в подиві. Собака то, звідки тут?

— Іма, будь хорошою дівчинкою і скажи де Ізабелла?

— На Меледіумі.

Він усміхнувся і погладив собаку по загривку. Це був доберман, на скільки мені відомо мисливський собака.

— Правда? А то я її там не знайшов.

— Може, погано шукали, — я зробила кілька кроків назад.

— Не намагайся втекти, від неї не втечеш. На твоє нещастя вона слухається тільки мене.

Він дав собаці команду Ремінською мовою, вона сіла поруч із ним. І подивився на мене. Намагається справити враження. Не справив.

— Повторюю питання. Де Ізабелла?

— З чого ви взяли, що я знаю?

— Ти сама про це сказала Альфреду.

Усередині щось сіпнулося, холодок побіг по спині. Нас підслуховували...

— Як цікаво виходить Ізабелла була з ним, тепер ти. Забавно. Він у вас перехідний приз?  Взяти! — віддав команду собаці.

Перш ніж собака накинулася на мене, я крикнула їй на Ремінському:

— Стояти!

Собака зупинився як укопаний. А мені дісталося по голові ззаду. А далі була темрява.

— Навіщо ти собаку на неї спустив? Ти мав тільки відволікти її, — сказав йому напарник.

Прокинулася я від болю в руках і голові. Відразу зрозуміла, що мені зв'язали руки і за них же підвісили. Бо підлоги ногами я не відчуваю. До того ж у приміщенні ще й темно було і щоб їх самих урси зжерли, але й тут смердить урсами. Я застогнала від досади. Називається змінила зовнішність, від неприємностей мене це не врятувало. А якщо тут є урса, то вона мене відчує банально через запах крові. Голову мені точно розбили і на руках щось щипає. На мене направили яскраве світло, довелося заплющити очі і відвернути голову.

— Отже, Іма або як там тебе. Кажи, де ви сховали Ізабеллу.

— Я її не ховала. Вона залишилася на планеті, у тому таборі. У неї там ще справи були.

— Не бреши мені, малятко. Я був у таборі, її там не було.

— Значить, просто не знайшли.

У приміщенні увімкнули м'яке світло. Я була за три метри над підлогою. А під мною сиділа доросла урса. Я подумки вилаялася, мені нічого їй протиставити. Без кинджала вона мене з'їсть. І легко чує мою кров. Мій викрадач усміхнувся. Сам то він ходить по виступу біля стіни. Ще й відгородженим гарним високим парканчиком. Цікаво для чого призначена ця "клітка" схожа на порожній басейн.