Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Дивлюся, ти знаєш, що це за тварина.

— Звісно, їх у таборі розводять для м'яса.

— Сюди на корабель теж купили заради м'яса. Буде не погано згодувати їй одну маленьку жовту дівчинку, якщо вона не захоче говорити, де Ізабелла.

— Толку від того, що я щось скажу, ви все одно мене їй згодуєте.

— Ти маєш рацію. Гаразд, думаю, ти будеш більш говіркою, якщо вона почне їсти твої ноги.

Він підійшов до механізму біля стіни і почав опускати мене. І звідки в мене тільки сили взялися. Я швидко підтягнулася на руках і зробила один акробатичний трюк. Змогла підняти ноги догори і дотягнутися ногами до мотузки і намотати на ногу. Після чого зігнулася і розмотала з рук мотузку і вже досить спритно полізла вгору.

А чоловік усе ще продовжував опускати мотузку вниз. Потім, мабуть, вона закінчилася. Я сиділа на мотузці під стелею і дивилася на нього та урсу внизу. Чесно кажучи, далі моя фантазія закінчувалася, і я не знала, як дістатися до нього. Притому що в нього поруч лежить ще й лазер. Блін, тепер він бере цей самий лазер і направляє на мене.

Я закрила очі. Не хочу бачити, як він у мене стріляє. У залі почувся шум і постріли, хтось упав. Я відкрила очі. Мій викрадач лежить на спині й підняв руки. Його спіймала охорона корабля. Упізнала Альфреда й Еммануїла.

— Як її звідти зняти? — запитав Альфред.

Чоловік натиснув кілька клавіш на стіні й мотузка зі мною пішла в бік стіни. Альфред допоміг мені злізти й одразу міцно обійняв.

— Нафіг цей маскарад.

— Кого вдалося спіймати? — запитала в нього.

— Олена всіх здала, — сказав він — На щастя Еммануїл стежив за тобою.

— Я ж вирішив, що ти дитина. А після останньої нашої розмови ти ще пішла дуже засмучена. Я чекав, поки ти вийдеш, щоб поговорити і вибачитися. Думав, що образив тебе чимось. Не надовго відійшов за потребою. Приходжу, ти вже говориш з одним типом, який із собакою. А ззаду ще один стоїть. У них в обох зброя була, у мене не було. Я вирішив, буде розумніше простежити і не висовуватися.

— Дякую.

— То ти не Імаринга?

Я подивилася на спійманого чоловіка і запитала в Альфреда.

— Точно всіх спіймали?

— Так. Цей був останнім. Решту я вже допитав із пристрастю.

— Добре. Я Ізабелла, — сказала Еммануїлу.

— От сука, — вилаявся чоловік на підлозі, — обвела нас усіх.

Від Альфреда він одразу отримав в око і впав на підлогу.

— Цього доставити до решти, — наказав Альфред — А я тебе відведу до нашої каюти, і ти змиєш це з себе.

— Угу.

Альфред допоміг мені намазатися засобом, і я потім ходила по ванній кімнаті належні 15 хвилин. Потім приблизно стільки ж змивала з себе фарбу. За те потім знову була самою собою.

— Я вже повідомлю Мартіну, що ми закінчили маскарад, і щурів спіймали.

— Скільки всього їх було?

— З дівчиною шестеро. Я маю радіти, що тобі просто запаморочливо щастить. Але дедалі частіше виникає бажання закрити тебе в захищеній кімнаті й нікуди не пускати.

— Знаєш. До кінця цього польоту я точно згодна посидіти з тобою в кімнаті. Мені банально потрібно виспатися. Я і так уже тримаюся з останніх сил.

— Я замовлю їжу нам у номер. А потім одразу спати.

Пораділа, що тепер хоча б до кінця польоту в нас буде спокійний час. А там потрібно якось припинити ці замахи. Тепер хоча б вдалося зловити тих, хто хотів мене вбити. Може, вдасться натиснути на них, і вони здадуть своїх наймачів, сім'ю Лістерів. Із цією думкою я заснула.

Альфред розбудив мене вже практично перед посадкою. Він хоча б подбав і приніс куплений мені Настею одяг, і я змогла одягнути нові штани і блузку, і нові туфельки на низьких підборах.

— Красуня, — сказав із захопленням Альфред, — така офіційна. І на студентку першого курсу схожа.

Я подивилася на себе в дзеркало і хмикнула.

— Настя... блін. Вона вирішила мені підсунути безпрограшний варіант. Чорні класичні штани і класичну блузку. Чорного піджака не вистачає.

— Є.

— Вдома так одягалася тільки в інститут на іспити. Взагалі-то я люблю джинси максимум схожі на штани і кросівки максимально схожі на туфлі. Ну, а з веху ладно сорочка і піджак, ще краще жилетка. А в офісі якщо що вже переодягалася в класику. Антуан точно оцінить моє вбрання. Та й у джинсах на байку зручніше, або в громадському транспорті. Ти речі збирав?

— Вже. Ти готова?

Ще раз подивилася на себе в дзеркало і вирішила хоч по мінімуму нафарбуватися. Альфред знайшов мені косметичку і почекав мене. Після чого пішли до королівської родини. Вони були в загальній кімнаті, очікуючи посадки корабля. Мартіна, побачивши мене, посміхнулася.

— Така юна, так ти ще молодшою здаєшся.

— Я її взагалі ледь упізнав, — сказав Євген, — поки в обличчя не подивився. Думав дитина прийшла.