Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Я відступила від Орлова на півкроки.

Думай, Діано! Якщо Мирон прослуховував розмову до цієї миті, певно вже відправив когось на допомогу. Треба тільки потягнути час. Нумо! Ти зможеш щось вигадати.

— Я не розумію… — вдаючи розгубленість, прошепотіла я, — Це що… Дріт?

Орлов примружився, й зробив ще один крок у мій бік, загрозливо наближаючись.

— Знаєте, Марино, що я ненавиджу більше за щурів? — спитав він, і водночас сам відповів на своє питання, схилившись до мого вуха, — Щурів, що мають мене за ідіота.

Далі усе сталося так швидко, що я навіть не встигла зорієнтуватися. Ось я кидаю швидкий погляд на двері, й роблю ривок у той самий бік, сподіваючись втекти, а в наступну мить рука Орлова хапає мене за волосся і з усіх сил кидає на підлогу.

Не встигнувши зорієнтуватися, я впала додолу безвільною лялькою й боляче вдарилася плечем о кут дивану, так, що в мене ледь зірки з очей не посипалися, а повітря ніби вибили з легень. Добре хоч голову не розбила!

— На кого ти працюєш, стерво? — прогарчав він, підступаючи до мене з явним наміром вбити. Може ще трохи познущатися.

Чи не трохи.

Варто було підвестися, та я розуміла, що в такому стані однаково не встигну. Одна надія — на Мирона та його людей. Або ж те, що люди з сусідніх номерів занепокояться й поскаржаться адміністратору.

Я не встигла відповісти — замок клацнув. Двері номера різко відчинилися. Четверо міцних чоловіків в темному ввірвалися в кімнату, й менше ніж за хвилину притисли Орлова до стіни.

— Руки! — коротко й жорстко пролунав голос одного з них — з холодними сірими очима, — Вас заарештовано за напад. 

Інший кинувся до мене, допомагаючи мені підвестися, й питаючи чи все зі мною гаразд.

Я прислухалася до себе. Плече та спина відлунювали тупим болем, а ще я була до біса перелякана, однак в цілому зі мною усе було гаразд.

— Все добре, — промовила я швидко. — Він… Майже нічого не встиг зробити.

— Вас однаково оглянуть, — прошепотів рудий привабливий хлопець з блакитними очима, — Проте пізніше. В безпечному місці.

Я не заперечувала.

В мене однаково не було жодного бажання лишатися у цьому номері, після того, що сталося, я б не змогла тут спати чи почуватися у безпеці. До того ж, я скучила за Артуром. В цю мить мені як ніколи хотілося потрапити в його обійми.

Орлов не пручався, коли на нього надягали наручники. Але його погляд…

— Ти ще пошкодуєш про це, стерво, — ледь чутно прошепотів він, таким тоном, що в мене волосся на потилиці стало дибки. — Це ще не гра. Це тільки ставки.

Його вивели. А я стояла, стискаючи в руці шпильку — таку невинну на вигляд річ, яка щойно могла коштувати мені життя.

— Все добре? — спитав один із хлопців, — Машина вже чекає внизу. Щойно зберетеся, ми поїдемо.

Я кивнула, але голос з’явився не одразу.

— Все… чудово. Дякую. Дайте мені кілька хвилин.

Коридор здавався довшим, ніж раніше. Кожен крок відлунював надто гучно в нічній тиші поверху. Один із людей Мирона йшов попереду, ще один — трохи позаду мене, зберігаючи пильність. Вони нічого не питали, не коментували — тільки обмінювались короткими поглядами та жестами. 

— Поїдемо ліфтом для персоналу, — коротко кинув сіроокий, — основний не підходить. Його вже “зачекалися”.

Я мовчки кивнула. Мої підбори стиха стукотіли об підлогу, викликаючи якесь тривожне відчуття, від якого нутрощі зав’язалися у вузол.

В голові досі відлунювала погроза Орлова.

Я не сумнівалася у тому, що, навіть якщо нам вдасться кинути його за грати, він однаково знайде спосіб помститися. Вирок суду не перешкода. В цьому я вже запевнилася.

Сервісний ліфт спустився з легким деренчанням. Він разюче відрізнявся від того, яким користувалися відвідувачі готеля. Всередині — металева кабіна без дзеркал, без музики, тільки тьмяне стельове освітлення. Один з хлопців встав спиною до панелі з кнопками, тримаючи руку біля піджака. Я зробила глибокий вдих. Хоча моє завдання вже закінчилося, здавалося що це лише початок.

На підземному рівні пахло пилом, мастилом і ще чимось — невиразно тривожним. Може, це був просто мій адреналін. Врешті, мене збиралися вбити.

Машина вже чекала — чорний седан із тонованими вікнами. Двигун тихо, рівно гудів.

— Швидко. Далі — окремі машини, — промовив сірий. — Орлов в одній, ми — в іншій.

— В мене одної таке відчуття, ніби на нас чекає епізод з Формули один? — стиха спитала я, відчиняючи дверцята.

Сіроокий посміхнувся, ніяк не коментуючи мої слова, та я про всяк випадок відразу пристібнулася.

Щойно я всілася, й сіроокий з рудим пристібнулися, заблокувалися двері. Попри очікування, машина рушила плавно, без різких ривків, ковзаючи асфальтом, наче кралася, а не їхала. Ми мовчали.

Я поглянула на своє відображення у склі. Обличчя було спокійне, навіть майже незворушне. Тільки очі були наповнені страхом.