Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Їхній сміх швидко вщух, залишивши після себе в’язку тишу, у якій, здавалося, навіть поління в каміні не наважувалося тріскати. Я обвела поглядом стіл — фішки, карти, келихи з недопитим віскі. Всі знали, що сказане — не про гру. І все ж продовжували грати.

Орлов повільно підняв келих, мовби оцінюючи колір напою та кубики льоду, а тоді без поспіху зробив ковток.

— Якщо вже про колоду, — тихо сказав він, — то вона ще не повна. Одні масті вже на руках, але кілька козирів… в дорозі.

Його голос був рівним, спокійним, однак сам він здавався напруженим.

— Головне, щоб козирі не загубились дорогою, — кинув Дмитрук, примружуючись. — І щоб до того часу стіл лишався нашим.

Сивий викинув сигару у кришталеву попільничку. Цей рух був доволі різким, ніби нервовим.

— Так коли прибуває... вантаж? — запитав він, дивлячись не на Орлова, а на Потоцького, чекаючи відповіді.

— Третя ніч, — сухо відповів Орлов, не відводячи погляду від свого келиха. — У Східному ангарі. Без зайвих очей.

Він підняв погляд — на мить його очі зупинилися на мені. Я знову змусила себе усміхнутися, як дурненька курка, що нічого не тямить. Хоча серце в грудях калатало так, ніби ось-ось проб’є ребра.

Мій шлунок, отруєний алкоголем, крутило так, що я була готова залишити свій обід просто на столі, серед гральних карт та покерних фішок.

— Я подбаю, щоб усе пройшло чисто, — пообіцяв Потоцький. — І щоб усі карти лишились на столі. Без джокерів.

— Джокери завжди з’являються, коли їх не чекаєш, — прошепотів Сивий і повільно підвівся. Його шрам, що тягнувся від скроні до щелепи, пульсував у напівтемряві. — Іноді в сукні з декольте.

Ковтнувши, я підвелася й теж поставила свій стакан. Це вже занадто.

Я була готова до домагань з боку Орлова, але цей бандюган, схожий на лисого ведмедя…

Я не настільки ризикова.

— Вибачте, джентльмени. Схоже, мені вже час.

Гра завершилася — фішки були зібрані, карти роздані востаннє, келихи спорожніли. В повітрі повис важкий присмак тютюну, віскі та недомовленостей.

Орлов теж підвівся, кинувши на Сивого такий погляд, що той повернувся за стіл, зайнявши своє місце.

— Я проведу, — мовив він, і це прозвучало не як пропозиція, а як рішення.

Я кивнула, злегка знизавши плечима, ніби мені було байдуже.

Звісно, мені геть не подобалася перспектива залишитися з ним сам на сам, однак це було очікувано.

Ліфт повільно піднімався на останній поверх, не роблячи жодних зупинок, за які я була б вельми вдячна. Я б хотіла, щоб з нами їхав ще бодай хтось, нехай навіть хтось смердючий. Та не дочекалася такої милості.

Орлов стояв поруч, занадто близько. Я відчувала запах його парфумів — древесних, терпких, занадто насичених, й, безперечно, дорогих. Він не торкався мене, втім, як і раніше, обмацував шкіру жадібним поглядом.

Коли ж, нарешті, двері відчинилися, я ледь змусила себе спокійно вийти з нього, а не вискочити, мов обпечена.

— Надобраніч, пане Орлов. Дякую вам за вечір.

Зупинившись біля дверей, я сподівалася втекти до свого номеру, але він пройшов за мною, не питаючи дозволу.

— Красиве місце, — промовив він, кидаючи погляд на гори за вікном, які було добре видно, попри ніч, завдяки снігу — Можна побачити все. Особливо згори.

— Ви вже побачили все, що хотіли? — я повільно озирнулася, намагаючись триматися спокійно, й сподіваючись, що люди Мирона й досі слухають те, що відбувається.

— Не все, — відповів він, скорочуючи відстань між нами, — але в цьому є свій шарм.

Його рука торкнулася мого плеча. Повільно, впевнено, як у хижака, що не сумнівається в результаті.

Долоня Орлова була сухою, шорсткою і грубою.

— Ви дуже вміло вдаєте дурненьку. Але в очах — розум. І ще щось… непокірне. Це… збуджує.

Я відступила на крок, не в змозі приховати тривогу в голосі.

— Я втомилась. Це був довгий вечір.

— О, я впевнений, у тебе ще залишилися сили, — хрипко прошепотів він, нахилившись ближче. Його рука торкнулася мого волосся, пальці зарилися у нього, витягаючи шпильку, й дозволяючи їй впасти на підлогу.

Впасти невдало, принаймні для мене.

Від зіткнення з підлогою, квітка, що прикрашала її тупий кінець, трохи посунулася, й зі шпильки показався дріт.

Орлов підняв прикрасу, перш ніж я встигла зробити бодай щось.

— Що це? — крижаним голосом спитав він, розглядаючи шпильку, — Дуже… витончено. І дуже нерозумно.

Його погляд зустрівся з моїм — і в ньому вже не було жодної іронії. Тільки лють і погроза.

Я знала, що мені кінець.