Читати книгу - "Ти моя гра , Мартін Штарк"

Весілля було в парку.
Не у пафосному залі, не на гучній локації з блискітками й фотозонами. А в старому київському парку, де каштани ще були вкриті снігом, але всюди відчувалася свіжість. Все біле, як новий лист.
На галявині між засніжених дерев поставили арку з сухоцвітів і білих стрічок. Під ногами — дерев’яна підлога, а довкола — дерев’яні стільці, обгорнуті м’якою тканиною.
Я все в тій же білій сукні, яку для мене обрав Арсен. З відкритими плечима, мереживним корсетом і шлейфом. Волосся я заплела у м’яку косу, з якої вибивалися легкі кучері. У вухах — сережки від бабусі Віри, які вона вручила мені перед церемонією. Її руки тремтіли, коли вона застібала їх.
— Щоб ти ніколи не забувала, — сказала бабуся, — що в тобі є світло, яке не гасне.
Арсен стояв навпроти мене, у темно-синьому костюмі, майже чорному, з тонким золотистим акцентом у хустинці. Його волосся трохи недбало лежало на лобі, очі були зосереджені, але теплі. Він не посміхався широко — тільки краєчками губ. Але цього вистачало.

Подруга Лєра сиділа в другому ряду, у елегантній вишневій сукні довжини міді, в розтибнутій ніжній шубці, з природною укладкою. Поруч — чоловік років сорока п’яти, підтягнутий, з сивиною на скронях і м’якими рисами. Вона тримала його за руку, і це було дивно... бачити Лєру щасливою по-справжньому.
Віка — у світло-блакитній сукні з ніжною вишивкою, а поверх в білому пуховичку. Її чоловік, високий, трохи втомлений, але лагідний, тримав на руках Тимура, а Даня стояв у сорочці з метеликом і не міг всидіти на місці.
— Карина, ти сьогодні як фея, — прошепотала Віка перед церемонією. — Але справжня. Жива. Не вигадана.
Бабуся Віра була в темно-зеленому пальті, яке вона прикрасила старовинною брошкою. Вона сиділа тихо, але її очі блищали так, ніби в них світилося ціле сонце.
Тьотя Оля — мама Арсена — була в класичному кремовому костюмі, з елегантною зачіскою і постійною посмішкою, яка ні на мить не зходила з її обличчя.
Родичі з його і мого боку були різні: хтось у простому одязі, хтось ошатний, але всі — теплі. Тут не було сторонніх. Нікого, хто би міг принести хоч каплю негативу у наш день.
Коли звучала музика і священик говорив ті самі слова, які колись здавались мені банальними — я відчула: ні, це не казка. Це життя. Але хороше. Чесне. Таке, яке вибрали ми.
Коли Арсен одягнув мені каблучку — я помітила, що його пальці трохи тремтять. А коли я одягнула йому — він не відвів погляду.
Навпаки — вперше за весь цей час дивився просто в душу.
— Ти не моя гра, — прошепотів він, так, щоб ніхто не почув. — Ти моє ціле життя.
І я, не стримуючись, заплакала.

_____________________
***

Я їхала повз ранковий Київ — із кавою в термочашці, у своїй машині, з улюбленою музикою в колонках.
За вікном уже розквітали вишні — дрібні, легкі ніжні пелюсточки привертали увагу. 
На мені було світле пальто кольору хмарин, вовняна сукня кольору карамелі і високі черевики на невеликому каблуці. Волосся я зібрала в неакуратний пучок, а на губах — легкий блиск. 
Навігатор вже був непотрібен. Я знала кожен поворот, кожну яму.
Це був мій шлях — до Центру “Прості речі”. Це було моє нове життя і моя найулюбленіша справа.

Будівля була скромною — старий двоповерховий будинок із жовтуватою штукатуркою, яку ми самі разом фарбували. Біля входу — дерев’яна табличка з вирізаними вручну літерами: “Прості речі”.
А поруч — лавка, куплена на OLX, перефарбована в небесно-блакитний, обвитий гірляндою. Хтось посадив там вазони. Мабуть, Віка. Вона тепер волонтерила по вихідних.
Всередині пахло хвоєю, кавою, трохи фарбами — у нас учора був арт-день.
На столі — листівки з підписами від жінок, які вже пройшли свою терапію: “Я вийшла з темряви”, “Моя дочка знову усміхається”, “Тепер я знаю, що не сама.”
Мене зустріла Марта, дівчина з шрамами на зап’ястках, яка тепер вела курси з фінансової грамотності. Вона обійняла мене міцно:
— Карино, у нас сьогодні новенька — Марина. Її скерували зі шелтеру. Бо, знаєш, вона читала твій блог…
Я усміхнулась.
— Проведеш її до мене?
— Звісно. І ще… Арсен передав ось це, — вона подала мені записку, згорнуту навпіл.
На білому аркуші — короткий почерк:
“Моя дружина рятує світ простими речами.
Я знову вчуся в неї.
До вечора. Арсен.”
Я сіла за свій стіл, глянула на чай у чашці, на ноутбук, на фікус біля вікна.
І подумала:
Життя не ідеальне. Але моє.
Пройдене, вибране, обіймане.
Просте. Але справжнє.

Вечір був як м’яке ковдра — затишний, без слів.
Ми сиділи на кухні. Арсен варив чай із м’ятою — яку йому якось всунула в руки бабуся Віра.
Я дивилася на нього, поки він помішував ложечкою цукор.
Його сорочка була розстібнута на грудях, рукави закочені. Волосся трохи розтріпане. Втомлений, але спокійний. Справжній.
— У тебе щось сталося? — спитав, сідаючи навпроти.
— Ні. — Я усміхнулась. — Навпаки. Сьогодні в центрі була жінка з дитиною. І вона сказала, що дякує не мені, а тій версії себе, яка все ж таки дійшла до нас. І я подумала… що ми всі йдемо до себе, правда?
Він кивнув.
Я мовчки поклала на стіл невеличкий конверт. Білий, нічим не примітний.
Арсен глянув на нього, потім на мене.
— Що це?
— Ти подивись.
Він відкрив.
І на кілька секунд усе стало ніби беззвучним.
Навіть годинник, що цокав на стіні, здавалося, завмер.
Там був тест.
З двома смужками.
— Карино… — його голос зірвався. — Це…
— Так, — прошепотіла я. — Ми будемо батьками.
Він не сказав нічого. Лише обійняв мене так, як ніколи ще не обіймав. Ніби мене огортала сама вічність.
Я відчула, як його плечі здригаються. Мовчки. Без сліз, але з емоцією, яка не потребувала слів.
Його долоня лягла на мій живіт — несміливо, ніби боявся зруйнувати щось крихке.
— Дякую, — прошепотів він. — За те, що була такою сміливою і влаштувалася до мене на роботу... за те, що витерпіла... 
Я закрила очі, відчуваючи тепло його рук.