Читати книгу - "Шантарам"

Кам’яниця на Мохаммед-Алі-роуд здавалася порожньою. На стукіт вийшов похмурий Назір і з відтінком ворожості в голосі звелів мені змінити моє взуття на хатні капці. Після цього він повів мене у внутрішній дворик. Той двір був забрукований великими квадратними плитами з махараштрійського мармуру й оточений колонадою, там росли пальми і різні квіти, а посередині був фонтан — кругла мармурова споруда метрів чотири діаметром, в центрі якої височіла велика необтесана брила. Коло фонтана в плетеному фотелі сидів Хадербгай. Він читав якусь книжку, та, побачивши мене, поклав її на скляну стільницю невеликого столика.

— Салям алейкум, містере Ліне,— усміхнувся він.— Мир вам.

— Ва алейкум солям. Ап кайсе гайн? — (І вам мир. Як ся маєте?)

— Спасибі, добре. Такою спекою по місту бігають хіба що скажені собаки й англійці, я ж віддаю перевагу прохолоді свого скромного садка.

— Не такого вже і скромного, Хадербгаю.

— Ви вважаєте, що він дуже нескромний?

— Ні-ні,— заперечив я поспішно, тому що саме так і думав; я мимоволі пригадав, що це йому належать нетрища.— Це найкрасивіше місце в Бомбеї.

Він мовчки роздивлявся мене декілька секунд, немов оцінюючи ширину і глибину моєї брехні, потім показав мені на маленький ослін.

— Сідаєте, будь ласка, містере Ліне. Ви снідали?

— Так, дякую.

— Дозвольте запропонувати вам чаю. Назіре! Ідгар-ао[79]! — крикнув він, сполохавши голубів, що збирали крихти біля його ніг.— Чай боно[80], Назіре,— скомандував Хадербгай.

Він звертався до водія владно, але не грубо, і я здогадувався, що тільки такий тон влаштовував Назіра. Суворий афганець обернувся і пішов, голуби пострибали услід за ним просто в дім.

— Хадербгаю, я хочу сказати одну річ, перш ніж ми говоритимемо про що-небудь ще,— мовив я спокійно.— Про Сапну.

Він різко підняв голову.

— Я слухаю.

— Сьогодні вночі я багато думав про те, як ви вчора попросили мене... допомогти вам, і у мене у зв’язку з цим виникає невелика проблема.

Він посміхнувся і глузливо звів брову, але нічого не сказав.

— Можливо, я не дуже добре висловлююся, але мені ніяково. Хоч що накоїв би цей тип, я не хочу стати... ну, кимось на зразок копа. Я не вважаю для себе можливим співробітничати з поліцією, навіть побічно. У нас удома «допомагати поліції» означає «доносити на ближнього». Я, звісно, прошу вибачення. Я розумію, що цей Сапна вбиває людей. Якщо ви збираєтеся зупинити його, то я готовий допомогти як можу. Але вам, а не копам. З ними я не хочу мати нічого спільного. Якщо ж ви виступите проти цієї банди, хай хто вони такі, діючи незалежно від поліції, то я буду радий брати участь в цьому, можете на мене розраховувати.

— Це все, що ви хотіли сказати?

— Так... мабуть.

— Дуже добре, містере Ліне,— він вивчав мене з незворушним обличчям, але в очах його танцювали не зовсім зрозумілі мені веселі вогники.— Гадаю, можу заспокоїти вас із цього приводу. Я досить часто надаю поліціянтам, так би мовити, фінансову допомогу, але ніколи не співпрацюю з ними. Що ж до Сапни, то це питання для мене суто особисте, і якщо ви дізнаєтеся що-небудь про цю одіозну фігуру, та прошу вас не повідомляти про це нікому, крім мене,— ні тим людям, з якими ви зустрічалися тут вчора, ні комусь іншому. Домовилися?

— Так, звісно.

— Більше ви нічого не хочете додати?

— Та ні.

— Чудово. У мене сьогодні дуже мало часу, тож перейду до суті, Послуга, про яку я хочу вас попросити, полягає в тому, щоб навчити одного маленького хлопчика на ім’я Тарик англійською мовою. Хочеться, щоб він закріпив знання і мав переваги, коли вступатиме в якийсь навчальний заклад.

— Я буду радий допомогти,— відповів я здивовано, але не збентежено. Я відчував, що здатний навчити хлопчика основам мови, якою писав щодня.— Не знаю, наскільки добрим учителем я буду. Напевно, знайшлося б чимало компетентніших викладачів, але я залюбки спробую. Ви хочете, щоб я приходив сюди?

Він подивився на мене з доброзичливою, мало не ласкавою поблажливістю.

— Зрозуміло, він житиме у вас. Я хочу, щоб він безперервно був у контакті з вами протягом десяти-дванадцяти тижнів, щоб він жив у вас, їв з вами, спав у вашому домі й супроводжував вас усюди. Я хочу, щоб він не просто завчив англійські фрази, а засвоїв англійський спосіб мислення.

— Але... я ж не англієць,— пробурмотів я приголомшено.

— Це неважливо. У вас багато англійського. Ви іноземець, і я хочу, щоб він зрозумів, як живе іноземець.

Голова моя йшла обертом, думки стрибали і пурхали, мов ті голуби. Я шукав приводу, щоб відмовитися. Те, що він хотів, було немислиме.

— Але ви ж знаєте, що я живу в нетрищах, в геть невідповідних умовах. Хата у мене дуже маленька, в ній нічого немає. Там брудно, навколо повно людей. І де він спатиме?

— Я знаю це, містере Ліне,— гостро відказав він.— Цього я й хочу — щоб він побачив, як живуть у нетрищах. Скажіть чесно, хіба вам не здається, що хлопчик засвоїть дуже добрий урок, живучи в джопадпаті? Хіба не буде йому корисно поспілкуватися з найбіднішими людьми в місті?

Зрозуміло, в цьому я був з ним згоден. На мій погляд, будь-якій дитині, і перш за все з багатої сім’ї, було б дуже корисно пізнати таке життя.

— Так, ви, звісно, маєте рацію. Гадаю, дуже важливо побачити на власні очі, як люди живуть там. Але, розумієте, для мене це дуже велика відповідальність. Я не так вже добре стежу за собою і не певен, що зможу як слід наглядати за хлопчиком.

Назір приніс чай і готовий чилум.

— Ось і наш чай. Спочатку покурімо, якщо не заперечуєте.

Ми закурили чилум. Назір присів навпочіпки і палив разом з нами. Він був на голову нижчий за мене, але, мабуть, на декілька кілограмів важчий. Шия у нього була мов у бугая. Могутні руки насилу влазили у рукави сорочки і за товщиною майже не поступалися стегнам. На широкому обличчі виразно проглядали три гострі риски. Перша пролягла поміж брів, друга починалася біля носа і охоплювала дугою всю нижню щелепу, а рот скидався на