Читати книгу - "Шантарам"

Мені вже втретє передали чилум. Дим був гарячий, з неприємним присмаком. Затягнувшись, я сказав, що тютюн скінчився. Назір вихопив чилум у мене з рук і почав пихкати, потім він постукав ним по долоні, витрусив залишки білого попелу і демонстративно здмухнув його на підлогу біля моїх ніг. Після цього він погрозливо відкашлявся і пішов собі.

— Схоже, я не дуже подобаюся Назіру,— зауважив я.

Хадербгай раптом зареготався.

— А вам подобається Назір? — запитав він.

— Загалом, ні...— відповів я, і ми обоє зареготалися.

— Ви не хочете навчати Тарика англійської, тому що боїтеся відповідальності,— сказав Хадербгай.

— Ну, не зовсім так. Хоча ні, саме так. Справа в тому,— я благально подивився в його очі,— річ у тому, що я боюся не впоратися. Це дуже велика відповідальність. Я не зможу.

Він усміхнувся і торкнувся моєї руки.

— Я розумію. Це природно. Ви боїтеся, що з Тариком станеться щось. І ще ви боїтеся втратити свою свободу, можливість ходити, куди хочете, і робити, що хочете. Це теж природно.

— Так...— пробурмотів я полегшено.

Він розумів, що я відчуваю, бачив, що я не зможу виконати його прохання, і не хотів наполягати.

— Добре. Моє рішення буде таким, Ліне. Ви візьмете Тарика з собою на два дні. Якщо за сорок вісім годин вирішите, що не в змозі жити з ним, то приведете його назад, і я більше не порушуватиму це питання. Але я упевнений, що мій племінник не завдасть вам клопоту, Він дуже хороший хлопчик.

— Ваш... племінник?

— Так, четвертий син моєї молодшої сестри Фарішти. Йому одинадцять років. Він трохи знає англійську і вільно говорить на хінді, пушту, урду і маратхі. Він замалий для свого віку, але здоровий і міцний.

— Але ваш племінник...— почав я, але Хадербгай урвав мене:

— Якщо ви вирішите, що зможете виконати моє прохання, то мій друг Казим Алі Гусейн, якого ви добре знаєте, надасть вам усіляку допомогу. Він подбає про те, щоб декілька родин у джопадпаті узяли частину турбот про хлопчика на себе і надали йому в разі потреби місце, де він міг би спати. Помічників у вас буде достатньо. Я хочу, щоб Тарик познайомився з важким життям бідняків, та понад усе хочу, щоб у нього був учитель-англієць. Для мене це означає дуже багато. У дитинстві я...

Він замовк, дивлячись на кам’яну брилу в фонтані.

— Отже, сорок вісім годин,— зітхнув він, повертаючись до дійсності.— Якщо ви після цього приведете хлопчика назад, моя думка про вас не стане гіршою. А зараз вам пора познайомитися з ним.

Хадербгай показав на аркаду в мене за спиною, і я, обернувшись, побачив, що хлопчик уже стоїть там. Він і справді був дуже маленький. Хадербгай сказав, що йому одинадцять років, але на вигляд йому можна було дати не більше восьми. На нім була чиста куртка-пайджама і шкіряні сандалі, в руках він тримав міткалевий вузлик. Він дивився на мене з таким нещасним і недовірливим виглядом, що здавалося, ось-ось розплачеться. Хадербгай гукнув його, і Тарик підійшов до мене і простягнув руку.

— Здрастуйте дуже добре,— вимовив він, зробивши великі очі, в яких були страх і відчай.

Його маленьке рученя потонуло в моїй долоні.

— Здрастуйте, Тарику,— відповів я, мимоволі посміхнувшись.

У очах його промайнула було усмішка, але сумнів погасив її. Він сумовито зиркнув на свого дядька, і Хадербгай відповів йому твердим підбадьорливим поглядом, а потім гукнув Назіра.

— Перепрошую, містере Ліне, у мене термінові справи. Отже, чекаю вас за два дні, якщо ви будете незадоволені, на? Назір проведе вас.

Він обернувся й пішов, а ми з Тариком дивилися йому услід і обидва почувалися покинутими і зрадженими. Назір провів нас до дверей. Поки я перевзувався, він став навколішки перед хлопчиком і ніжно пригорнув його до себе. Коли ми виходили надвір, Назір кинув на мене промовистий погляд, в якому читалося недвозначне попередження: «Якщо з хлопчиком щось недобре станеться, ти відповіси за це»,— і відвернувся.

За хвилину ми вже були біля мечеті Набіла. Тарику нічого не залишалося, як підкоритися, але в моїй нездатності відмовити Хадербгаю виявилася безперечна легкодухість. Я усвідомлював, що капітулював дуже легко. Незадоволення собою швидко переросло в фарисейство. «Як міг він так вчинити з дитиною? — питав я себе.— Віддати власного племінника чужій людині! Невже він не бачив, як не хоче цього хлопчик? Це безсердечна зневага до прав і почуттів дитини. Тільки той, для кого всі люди — іграшки, міг віддати дитину такому бовдурові, як я».

Обурюючись на себе — «Чому я дозволив йому змусити мене до цього?» — і не тямлячись від егоїстичної люті, я тягнув Тарика за собою, швидко простуючи людною вулицею. Коли ми проходили повз мечеть, муедзин почав скликати з мінарету народ на молитву:

Алла у Акбар Алла у Акбар

Алла у Акбар Алла у Акбар

Аш-гаду ан-ла їла га-ілалла

Аш-гаду ан-ла їла га-ілалла [81].

Тарик повис на мені, змусивши зупинитися, і показав на мечеть. Я похитав головою і сказав, що у нас немає часу, але він уперся обома ногами і потягнув мене до входу. Я пояснив йому на хінді, а потім і на маратхі, що я не мусульманин і не бажаю відвідувати мечеть, та він вирвався і, піднявшись по сходинках, скинув біля входу взуття і зник У дверях.

Я не знав, що робити. Напевно, в мечеті були інші виходи, і якщо хлопчик захоче втекти від мене, то я навряд чи зможу цьому перешкодити. Серце моє билося від страху, що доведеться повернутися до Хадербгая і зізнатися йому, що я загубив його племінника, не відійшовши від його будинку і ста метрів.

Я вже вирішив увійти до мечеті й пошукати хлопчика, аж побачив його. Тарик ішов через прикрашений кахлями вестибюль. Його голова, руки і ноги були мокрі — певне, він