Читати книгу - "Шантарам"

Вийшовши надвір, я сів на якийсь візок і закурив. Тарик з’явився за декілька хвилин, схопив свої сандалі й підійшов до мене.

— Зухр! Зухр![82] — мовив він, давши на здогад, що то була пора для молитви. Голос його при цьому був напрочуд рішучий і твердий.— Я дякував Господу. А ти дякуєш Господу, Лінбаба?

Опустившись на одне коліно, я міцно схопив його за руки. Я був розгніваний і розумів, що в мене лютий вираз обличчя.

— Ніколи більше не роби цього! — гаркнув я на хінді.— Не смій тікати від мене!

Він спохмурнів, дивлячись на мене перелякано, але непокірно. Потім його обличчя напружилося, очі наповнилися сльозами, одна скотилася по щоці. Я підвівся і відійшов від нього на крок. Декілька чоловіків і жінок зупинилися поблизу, спостерігаючи за нами — поки що без особливої тривоги. Я простягнув хлопчикові руку. Він неохоче узяв її, і ми попрямували до найближчої стоянки таксі.

Озирнувшись через плече, я побачив, що на нас дивляться перехожі. У мені вирувала гримуча суміш емоцій, головною з яких була злість, переважно на самого себе. Я кілька разів глибоко вдихнув повітря, щоб заспокоїтися. Хлопчик стояв, нахиливши голову набік, і уважно дивився на мене.

— Я шкодую, що розсердився на тебе, Тарику,— сказав я спокійно.— Цього не повториться. Але прошу тебе, будь ласка, не тікай від мене більше. Я дуже злякався і стривожився.

Хлопчик розплився в усмішці. Я здивувався тому, наскільки вона схожа на сяйливу усмішку Прабакера.

— Господи, врятуй мене і помилуй! — вигукнув я.— Тільки не це. З мене досить і Прабакера.

— Так! Чудове о’кей! — погодився Тарик, трясучи мене за руку з ентузіазмом спортсмена на тренажері.— Господи врятуй тебе і мене, завжди-завжди!

Розділ 16

— Коли вона повернеться?

— Звідки я знаю? Може, й зараз. Вона просила зачекати.

— Гм... зачекати. Пізно вже, дитині спати пора.

— Це твої проблеми, друже. Вона просила, я передала.

Я подивився на Тарика. Він не здавався утомленим, але я знав, що незабаром його зморить сон. Я вирішив, що йому не завадить трохи відпочити. Ми увійшли до помешкання Карли. У великому старомодному холодильнику я знайшов пляшку води. Випивши кілька ковтків, Тарик сів на купі подушок і почав гортати журнал «India Today».

Лайза сиділа в спальні на ліжку, підтягши коліна до підборіддя. Крім червоної шовкової піжамної куртки, на ній нічого не було, і я озирнувся, щоб переконатися, що хлопчик не зазирне в кімнату. У руках вона стискала пляшку віскі «Джек Денієлс». Її довге в’юнке волосся було недбало зібране в пучок.

— А де ти роздобув цього малюка?

Я осідлав стілець, поклавши руки на його пряму спинку.

— Він дістався мені в спадок. Я його узяв у вигляді позики.

— Позики? — вона вимовила це слово так, ніби то була якась негарна хвороба.

— Ну та. Мій друг попросив мене навчити його англійської.

— А чому ж він сидить тут, а не учить англійську вдома?

— Я повинен тримати його при собі, щоб він в цей час навчався розмовної мови.

— Тримати при собі? Повсякчас? Хай куди ти підеш?

— Так ми домовилися. Але я сподіваюся, що за пару днів одведу його назад. Сам не знаю, чому я погодився узяти його з собою.

Вона голосно зареготалася. Через те, що вона перебувала в такому стані, сміх звучав неприродно і грубо, але сам по собі він був повнозвучний, з багатими модуляціями. Вона ковтнула віскі з шийки, закинувши голову і оголивши круглясті перса.

— Я не люблю дітей! — урочисто виголосила вона.

Потім зробила ще один великий ковток. Пляшка була наполовину порожня. Я зрозумів, що незабаром вона почне варнякати й утратить будь-яку орієнтацію.

— Слухай, я прийшов тільки по свій одяг,— мовив я, оглядаючи кімнату в пошуках своїх речей.

— У мене пропозиція до тебе, Гілберте.

— Мене звуть Лін,— поправив я її, хоча це ім’я було таке ж вигадане.

— У мене пропозиція, Ліне. Я скажу тобі, де твій одяг, якщо ти погодишся переодягнутися просто тут, у мене на очах.

Стосунки між нами не склалися з самого початку, і тепер ми дивилися одне на одного з колючою ворожістю, яка нітрохи не гірша, чи навіть часом і краща, ніж взаємна приязнь.

— Ну, припустімо, ти витримаєш це видовище,— протягнув я, мимоволі усміхнувшись.— А мені що з того?

Вона знову зареготалася.

— Ох, а ти хвацький хлоп’яга, Ліне. Ти не принесеш мені води? Що більше я дудлю цього пійла, то більше пити хочеться.

Дорогою на кухню я перевірив, що робить Тарик. Хлопчик заснув, відкинувши голову на подушки і розтуливши рота. В руці він ще тримав журнал. Я узяв у нього журнал і накрив його легкою в’язаною шаллю, що висіла на стіні. У кухні я узяв пляшку води з холодильника, знайшов дві склянки і повернувся в спальню.

— Малюк заснув. Хай відпочине. Якщо він сам не прокинеться, я розбуджу його трохи пізніше.

— Сідай,— поплескала вона по ліжку поряд з собою.

Я сів і налив собі води. Вона дивилася, як я п’ю.

— Добра вода,— сказала вона.— Ти помітив, що тут добра вода? Набагато краща, ніж ота кінська сеча, яка ллється з крана у нас удома.

— А де у нас дім?

— Хіба в біса не байдуже? — Побачивши, що я прикро поморщився, вона додала: — Не наривайся. Я нічого не корчу з себе. Я ніколи туди більше не поїду, а ти тим більше.

— Та вже ж...

— Ох і спекота! Терпіти не можу цю пору року, перед самим сезоном дощів. З глузду можна з’їхати! А ти ще не зсунувся з глузду? Дідьє живе тут уже дев’ять дощових сезонів. Можеш уявити це? Дев’ять клятих сезонів. А ти?

— У мене другий, і я чекаю його з нетерпінням. Обожнюю дощ, хоч він і перетворює нетрища на болото.

— Карла сказала мені, що ти живеш у нетрищах. Не знаю, як ти це терпиш — сморід, тіснява... Мене в таке місце не заманиш.

— Це не так погано, як здається... зрештою, як і все інше в житті.

Вона схилила голову на плече і подивилася на мене з незрозумілим виразом. Очі її заклично сяяли, а губи зневажливо