Читати книгу - "Шантарам"

— Ти все-таки цікавий хлопець, Ліне. То звідки у тебе цей малюк?

— Я вже сказав тобі.

— Хороший малюк?

— Ти ж начебто не любиш дітей.

— Так, не люблю. Вони такі... безневинні. А насправді точно знають, що їм треба, і не заспокояться, поки не отримають того. Огидно. Всі наймерзенніші люди, яких я знаю,— наче великі діти.

Може, від дітей її й нудило, проте віскі, здається, не завдавало їй шкоди. Знову піднявши пляшку, вона відпила з неї не менше чверті повільними ковтками. «Доза отримана,— подумав я,— це її доконає». Вона витерла губи тильним боком долоні й усміхнулася, але усмішка вийшла кривою, а її великі блакитні очі з зеленкуватим відтінком безуспішно намагалися сфокусуватися. Вона втрачала над собою контроль, і машкара озлобленості й роздратування почала спадати, відкриваючи беззахисне молоде обличчя. Нижня щелепа, випнута вперед з боязкою агресивністю, повернулася до нормального стану, надавши її обличчю м’якого і доброзичливого виразу. Щоки її були круглі й рум’яні, ніс трохи кирпатий, з плавними контурами. Вона була двадцятичотирирічною жінкою з обличчям молодої дівчини без похмурих складок та інших непривабливих слідів, що їх залишають численні компроміси і нелегкі рішення. Враховуючи все, що розповіла про неї Карла, і те, звідки ми її витягнули, можна було не сумніватися, що життя обійшлося з нею крутіше, ніж з багатьма, але це ніяк не відбилося на її зовнішності.

Вона запропонувала мені пляшку, я узяв її і ковтнув з шийки. Коли Лайза відвернулася, я поставив пляшку на підлогу, подалі від неї. Ніяких наркотиків у кімнаті не було видно, але її зіниці завбільшки зі шпилькову головку свідчили про те, що вона прийняла героїн або щось іще. Суміш віскі з наркотиком подіяла, і вона почала швидко відключатися, притулившись до спинки ліжка і хрипко дихаючи розтуленим ротом. З нижньої губи стікала тонка цівка слини, перемішаної з віскі.

— Чому ти нічого не розповіси мені про цього малюка? Який він?

— Здається, він релігійний фанатик,— сказав я, озирнувшись на сонну дитину.— Він тричі зупиняв мене сьогодні, щоб помолитися. Не знаю вже, чи багато користі від цього його душі, але на шлунок він поскаржитися не може. Їсть так, ніби йому дадуть приз за швидкість Я ніяк не міг витягнути його з ресторану — ми провели там понад дві години, і він з’їв усе, що було в меню,— від локшини і смаженої риби до желе і морозива. Боюся, за два дні, поки він буде у мене, я розорюся. Він їсть більше, ніж я.

— Ти знаєш, як помер Ганнібал?

— Хто-хто?

— Ну, Ганнібал, той чолов’яга зі слонами. Ти що, зовсім не знаєш історії? Він перейшов зі слонами через Альпи, щоб напасти на римлян.

— Я знаю, про кого ти кажеш,— огризнувся я, роздратований цим non sequitur[83].

— І як він помер? — запитала вона. Її мова і жести були гротескні, як у всіх п’яних людей.

— Не знаю.

— Ха! — саркастично кинула вона.— Знаєш, та не все?

— Так, усього не знаю,— погодився я.

Настала пауза. Лайза безтямно дивилася на мене. Здавалося, думки випурхують одна за одною з її блакитних очей, кружляючи в повітрі, мов сніжинки під куполом зимового неба.

— Ну, і як же він помер? — запитав я.

— Хто помер? — запитала вона здивовано.

— Ганнібал. Ти хотіла розповісти мені про його смерть.

— А, цей! Ну, він провів тридцять тисяч своїх воїнів через Альпи до Італії і бився там з римлянами років шістнадцять. Уявляєш! Шістнадцять клятих років! І жодного разу за весь цей час римляни його не розгромили. Жодного разу! Ну, потім там було багато всякого лайна, аж він повернувся до себе на батьківщину, де став героєм війни і всяке таке. Але римляни не пробачили йому, що він так їх обробив, і за допомогою політики підстроїли, щоб його власний народ пішов проти нього і вигнав його. Ти слухаєш?

— Звісно.

— Не знаю, нащо я тут балакаю і марную свій час на тебе. Я могла б провести його в набагато кращому товаристві. Я могла би бути з ким тільки захочу. З ким завгодно!

Цигарка в її руках догоряла до краю. Я підставив попільничку і витягнув недопалок з її пальців. Вона цього, схоже, навіть не помітила.

— О’кей. Отже, римляни підстроїли так, що народ вигнав Ганнібала. І що далі? — запитав я, щиро зацікавившись долею полководця Карфагена.

— Не вигнав. Відправив на заслання,— поправила вона мене.

— Та й що? Як він помер?

Лайза раптом підняла голову з подушки і люто втупилася в мене.

— І що такого особливого в Карлі, га? — вигукнула вона.— Я ж вродливіша від неї! Поглянь на мої перса! — вона розхилила піжаму і незграбно торкнулася грудей.— Як вони тобі?

— Так, вони... дуже симпатичні.

— Симпатичні? Вони незрівнянні, от що! Доторкнися, спробуй!

Вона схопила мою руку і поклала її до себе на стегно.

— Карла розповіла тобі, чим я займалася в Палаці, що я там виробляла? — запитала вона з незрозумілою ворожістю, перемістивши мою руку на волохатий горбик поміж ногами.— Мадам Жу примушувала нас грати в різні ігри. Карла не розповідала тобі про них? «Всади наосліп», наприклад? Клієнтові зав’язують очі, і якщо він відгадає, в кого з нас він всаджує прутня, то отримає приз. Руками мацати нас у цей час не можна, зрозуміло. А про «Крісло» вона теж не розповідала? Дуже популярна гра. Одна дівчина стає навколішки і упирається в підлогу руками, друга лягає спиною на її спину, і їх зв’язують разом. Клієнт може порати то одну, то другу на власний вибір. Як тобі це? Клієнти, яких приводила Карла, заводилися на повну котушку. Карла дуже ділова жінка, ти знаєш це? Я що, я просто працювала там і отримувала за це гроші. А вона придумувала все це, всі ці брудні штучки, від яких... недобре ставало. Карла готова зробити що завгодно, щоб домогтися свого. Голова у неї настроєна по-діловому, та й серце теж.

Вона тримала мою руку обома своїми, водила нею по всьому тілу і терлася об неї губами. Потім вона розсунула ноги, притиснула мою руку до статевих губ, великих, набряклих і вологих, і застромила мої пальці в гарячу темну глибінь.

— Ти відчуваєш? — запитала вона.— Відчуваєш, які м’язи? Це досягається довгими тренуваннями і практикою —