Читати книгу - "Шляхи свободи. Зрілий вік"

Він іде до вікна, дивиться в небо. Потім закриває штори. Лівою рукою. Вмикає світло. Лівою. Бере гаманець. Дістає п'ять тисяч франків. Пише на конверті: «Для пана Делярю, вулиця Юґенс, 12». Кладе його на столі, так, щоб було видно. Підводиться, йде, разом зі зміюкою, що приліпилася до його живота, вона смокче його, він добре відчуває це. Так або ні. Він потрапив у пастку. Треба вирішувати. Попереду ще ціла ніч. Він сам, наодинці з собою. Цілу ніч. Його права рука знову бере бритву. Він боїться своєї руки, він пантрує за нею. Вона геть заклякла. Він каже: «Гайда!» І легесенькі лоскітливі дрижаки пронизують його від попереку до потилиці. «Гайда, кінчай же з цим!» Якби ж то можна було зробитися покаліченим, як ото схоплюєшся вранці на ноги після того, як задзеленчить будильник, не знаючи, як і коли прокинувся. Та спочатку потрібно зробити цей соромітний порух, цей порух біля пісуару, довго й терпляче розстібати штани. Непорушність бритви передається його долоні. Його руці. Живе, гаряче тіло з кам'яною рукою. Величезна рука статуї, непорушна, холодна, з бритвою на кінці. Він розціплює пальці. Бритва падає на стіл.

Бритва тут, на столі, широко розкрита. Ніщо не змінилося. Він може простягнути руку і знову взяти її. Непорушна бритва підкориться йому. Ще є час; часу ще доволі, попереду в мене ціла ніч. Він ходить по кімнаті. Він уже не ненавидить себе. Він уже нічого не хоче, він пливе. Зміюка тут, у нього поміж ногами, пряма і тверда. Мерзота! Якщо тобі так огидно, хлопчику мій, то бритва тут, на столі. Вмерла зміюка… Бритва. Бритва. Він кружеляє докруг столу, не спускаючи з неї очей. Ніщо не може завадити тобі її взять? Ніщо. Все непорушне і спокійне. Він простягає руку, мацає лезо. Моя рука зробить усе. Він плигає назад, розчиняє двері й вибігає на східці. Один із його котів, здурівши од переляку, жене по східцях поперед нього.

Даніель гнав по вулиці. Десь там нагорі залишилися відчинені навстежень двері, запалена лампа, бритва на столі; темними східцями вештаються коти. Ніщо не заважало йому повернутися назад. Кімната покірно чекає на нього. Ніщо не вирішено, ніщо ніколи не буде вирішено. Потрібно бігти, бігти якмога далі, зануритися у світло, в натовп, знову зробитися людиною серед людей, щоб на тебе дивилися інші люди. Він добіг до «Руа Олаф» і, задихаючись, штовхнув двері.

— Віскі! — захекано вимовив він.

Серце гамселило так, що аж у кінчиках пальців чутно було, в роті був присмак чорнила. Він сів за окремим столиком у глибині зали.

— У вас втомлений вигляд, — шанобливо сказав офіціянт.

Це був високий норвежець, він розмовляв по-французькому без акценту. Він зичливо глянув на Даніеля, і той відчув себе заможним відвідувачем, котрий залишає гарні чайові. Він посміхнувся.

— Я кепсько почуваю себе, — пояснив він. — Мене трохи лихоманить.

Офіціянт похитав головою і пішов. Даніель знову занурився у свою самоту. Там, зверху, на нього чекала кімната, геть напоготові, двері відчинені навстежень, на столі блищить бритва. «Я ніколи не зможу повернутися додому». Він питиме стільки, скільки треба буде. А о четвертій ранку офіціянт разом із барменом занесе його в таксі. Як це бувало щоразу.

Офіціянт повернувся з наполовину налитою шклянкою і пляшкою води «Пер'є».

— Якраз те, що ви полюбляєте, пане, — сказав він.

— Дякую.

У цьому тихому барі Даніель був сам. Білясте світло мусувало довкруг нього; світле дерево перегородок м'яко лисніло; перегородки були вкриті товстим шаром лаку, на дотик він був липкий. Даніель налляв у шклянку води «Пер'є», й віскі якусь мить пінилося, метушливі пухирці піднімалися на поверхню, вони поспішали, неначе пліткарки, потім ця невеличка метушня ущухла. Даніель дивився на жовту рідину, де плавала рідка піна: схоже на вивітрене пиво. В барі балакали по-норвезькому невидні офіціянт і бармен.

— Офіціянте, ще одну!

Він змів рукою свою шклянку зі столу, і вона з дзенькотом розбилася об кахляну підлогу. Бармен і офіціянт миттю замовкли; Даніель нагнувся і заглянув під стіл: рідина помалу текла по кахлях, простягаючи свої мацаки до ніжки стільця.

Прибіг офіціянт.

— Я такий незграба! — посміхаючись, простогнав Даніель.

— Замінити? — поспитав офіціянт.

Він нахилився, щоб витерти калюжу і зібрати розбите шкло, його сідниці напружилися.

— Авжеж… ні, — хутко сказав Даніель. — Це було попередження, — жартівливо додав він. — Сьогодні ввечері мені не варто пити міцні напої. Дайте півпляшки «Пер'є» і скибку цитрини.

Офіціянт пішов. Даніель трохи заспокоївся. Непрозора теперішність перетворювалася довкруг нього. Запах імбиру, білясте світло, дерев'яні перегородки…

— Дякую.

Офіціянт відкоркував пляшку і налляв половину шклянки. Даніель випив і поставив шклянку на стіл. «Я знав, знав, що не зроблю цього!» Коли він сягнистим кроком прямував по вулиці, коли, перестрибуючи сходинки, біг по східцях, то вже тоді він знав, що не доведе цього до кінця, знав це, коли брав до рук бритву, він і на хвильку не сумнівався, що за нікчемний мартопляс! Тільки наприкінці йому пощастило настрахати себе, й тоді він накивав п'ятами. Даніель узяв шклянку і стиснув її в руці: він щосили хотів викликати огиду до себе, й зараз для цього була пречудова нагода. «Негідник! Боягуз і мартопляс: негідник!» На мить йому здалося, що йому таки поталанить це зробити, та ні, все це були тільки слова. Треба було… А, не має значення хто, не має значення, який суддя, він згоден був на будь-якого суддю, тільки не на себе самого, не на цю жорстоку зневагу до самого себе, в якій ніколи не було достатньо потуги, не на цю кволу вмирущу зневагу, яка щомиті сходить майже нанівець, та до кінця все ж таки не пропадає. Якби ж про нього знав хто-небудь іще, якби ж то він міг відчути, як на нього давить важка зневага іншого… Та я ніколи не зможу, краще я каструю сам себе. Він глянув на годинника, одинадцята вечора, до ранку треба згаяти ще вісім годин. Час не рухався.

Одинадцята! Він здригнувся: «Матьє зараз у Марсель. Вона розмовляє з ним. У цю самісіньку мить вона балакає до нього, обнімає його за шию, вважає, що він не досить швидко переходить до оголошення своїх намірів… Це теж зробив я». Він затремтів усеньким тілом: Матьє поступиться, неодмінно поступиться, я знівечив йому життя.

Він поставив на стіл свою шклянку, він завмер з непорушним