Читати книгу - "Сучасна польська повість"

Рішення — на диво важке слово. Якби Смоляк мав дар ясновидця, він мусив би заарештувати секретаря повітового комітету партії. Але рішення прийняв би не сам, звернувся б у Познань.

— Беру все на себе, — сказав Кароль.

— Як це розуміти?

— Буквально. У крайньому разі можеш сказати, що я тебе шантажував. У крайньому разі, тобто коли б виявилось, що це помилка, що це зрада, злочин. Отже, можеш сказати, що я заткнув тобі рота. Або що ти нічого не знав, як хочеш. Кажучи «все», я маю на увазі не тільки формальний бік — кару, ганьбу. Річ у тому, що я не хочу ділити з тобою… ні, я не так висловився, не хочу, не можу, не маю права скидати на твої плечі ще один тягар, те, що коротко можна було б назвати моральним риском, співучастю…

— Ти щось плутаєш.

— Я ж не ясновидець. Не можна цілком виключити і того, що Бартек не такий, яким я його бачу. Я знаю про нього більше, ніж ви всі, навіть більше, ніж Петер, його друге «я», але не можна знати про іншу людину всього. І я не хочу обтяжувати тебе можливими наслідками моєї помилки, які можуть зашкодити й партії. Ти це розумієш?

— Так. Але це вже не вдасться зробити. Коли вже я знаю, коли я став свідком…

— Звірся на мене, Чеславе. В одному ти можеш не сумніватися; що я не маю таємних намірів, що… що я не дворушник, що… я не ворог.

Він вимовив останнє слово і раптом відчув, що перед ним наче зовсім чужа людина, яка не розуміє, про що річ, і тільки з чемності вдає, ніби слухає.

— Ніколи я не допускав такої гадки, — сказав Чеслав, — до того ж не думай, що сперечатися з тобою так легко, але мені здається, що є певні межі таких понять, як, наприклад, вірність, і цих меж переступати не можна. Ніколи. Ні за яких обставин.

— І я так вважаю.

— Ти кохаєш Магду?

Цього запитання Кароль не сподівався, він збентежився і відразу ж насторожився.

— Це до справи не стосується, не має з нею нічого спільного.

— А може, й має.

Колись Ксавера пожартувала: «Пан Чеслав закоханий у братову. Це вже третій». Дурна, безмозка Ксавера, її завжди страшенно цікавлять чужі почуття. Не можна вірити цій старій істеричці, обділеній ласкою, вона меле несосвітенні дурниці.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Може, спитати, якої вона думки?

— Ти наївний. Ти все-таки ще дуже молодий.

— Це не аргумент.

— Не розумієш, що її не можна цим хвилювати, тим більше в такому стані, ти ж знаєш.

— А може, їй хочеться, дуже хочеться щось тут сказати?

Щиросердий, шляхетний і наївний хлопчина. Але доведеться проковтнути і це.

— Вона ще встигне, можу ручатися, Чеславе, ще встигне. А щодо того, чи кохаю її, то…

— Пробач мені.

Увійшов Бартек, очі в нього блищали. Певно, в Петера була з собою горілка.

— Що чувати?

— А що тебе цікавить?

— Радитеся про мене, але без мене.

— Ти сам нас випровадив.

— Я хочу вам щось сказати, дорогі брати. — Бартек злегка похитувався. — Нічого ваші наради не дадуть, не буде з них ніякого пуття, ніякої користі. Ви накинули мені одну смерть, красиву, але невдалу. А другу я собі заподію сам, коли схочу і як схочу. Я знаю, мені не дозволено жити, не заперечуйте, не будьте лицемірами, мені дозволено вмерти, так, справді, дозволено, дозволено! Чуєте? Не з чиєїсь примхи, не за встановленим ритуалом. Не тіште себе надією, любі хлоп’ята, — бачите, я кажу це без серця, хоч і не без жалю, — не тіште себе надією, що ви щось вирішите відносно мене, моєї справи, моєї долі, допоможете чи зашкодите, врятуєте чи погубите. Вам уявляється, що це у ваших руках. А втім, це навіть не ваша фантазія, просто ви так гадаєте, так дивитесь на речі. Ви тільки забули, любі хлоп’ята, що ваші проблеми, навіть пов’язані з моєю особою, з живим трупом, вже не є моїми проблемами й анітрохи мене не обходять. Ви мені не допоможете і не зашкодите, але дозвольте запевнити вас, що і я вам не завдам шкоди, більше не завдам шкоди ані вам, ані вашій роботі, вашій справі, а в мене вже немає справи, немає вже ніяких справ у цьому найкращому із світів, проте, це зовсім не значить…

Кароль слухав хрипкий голос Бартека, не пробуючи заперечувати, потім йому майнула думка, що Бартек, можливо, говорить щиро, може, так воно і є, може, справді в ньому все перегоріло і йому не дозволено жити, не животіти, а саме жити, що всі ці суперечки й метушня навколо нього — чиста абстракція, його вже нема, він справді помер там, під Мураєм, а може, вже тоді, як заступав Блиска. Бартек умер, а ця людина чи, скоріш, пародія на людину, — тепер зовсім інша істота. Так. Але й ця пародія є фактом, який зобов’язує…

— …це не значить… Що пак я хотів сказати? Ага, не значить, що я змінив думку під вашим впливом, змінив думку під впливом ваших шляхетних намірів, до яких ви самі ставитеся з такою кумедною, такою сміховинною серйозністю; а я змінив свою думку, я казав, Каролю, що тобі доведеться або переховувати дезертира й ворога, або виказати брата, але тобі нічого не доведеться робити, ніхто з вас нічого не мусить робити, це тільки я завжди щось мусив, от хоча б тікати від Модеста, — я з ним ще поквитаюсь; вам ні про що не доведеться клопотатись, тільки прошу вас, благаю, облиште мене, та стара гепа, котяча мати, вона й не писне, не мовить ані словечка.

Петер це візьме на себе, мене не було, мене не буде, навіть надгробка псувати не треба. Чесику, братику коханий, тобі страшенно пощастило, що ти народився на шість років пізніше за мене, здорово пощастило, а йому, Каролеві, я не заздрю, він вже так і захрясне…

Увійшла Магда, підступила до Бартека, була спокійна, навіть ніби задоволена з себе.

— Ти п’яний, — сказала владно. — Нітрохи не змінився. Як вип’єш, верзеш дурниці. Лягай спати.

Кароль знав цю її манеру. Але з ним вона ніколи так не говорила. Тільки з Бартеком, давно, дуже давно.

І сьогодні, зараз. Кароль глянув на Чеслава, і вони зрозуміли один одного. Очі Чеслава сказали: «Бачиш, так