Читати книгу - "Таємні стежки"

— Ви працюєте начальником протипожежної охорони? — поцікавився Раджимі.

— Помічником, — відповів Алім.

— Давайте сядемо, — запропонував Раджимі.

Трохи помовчали.

— Ваш старший друг уже діє, — сказав Раджимі, наважившись почати ділову розмову. — Настав час і вам діяти за його прикладом.

— Постараюсь зробити все, що від мене залежить, — відповів Алім, згадавши розмову, яка відбулася свого часу з майором Шарафовим.

Майор попереджав тоді, що лазутчики іноземної розвідки можуть нагрянути несподівано, а тому до цього весь час треба бути готовим і поводити себе відповідно до обставин.

— Багато на цьому підприємстві працює наших земляків? — спитав Раджимі.

Звичайно, Алім міг задати зустрічне питання: кого саме має на увазі Раджимі під словом «земляк», бо Алім ще не міг визначити, до якої національності належить його співбесідник, але він відповів:

— Дуже багато. Процентів шістдесят, а то й сімдесят.

— Це добре, — сказав Раджимі. — Ось ними в першу чергу ми з вами і займемось.

Намір його був зрозумілий: з'ясувати, скільки осіб з місцевих національностей зайнято на ГЕС, що це за люди, звідки вони, хто їх батьки, родичі, друзі; чи є серед них учасники останньої війни, — в даному випадку Раджимі цікавився тільки тими, хто був у полоні. Щодо них, треба було дізнатися про все, що тільки можливо: як вони потрапили в полон, як довго перебували в ньому, ким і коли звільнені…

— І вам, і мені зрозуміло, — пояснив Раджимі, — що завдання це відразу не виконаєш… Дійте поступово, але систематично, про все цікаве повідомляйте мене. Нам потрібно невтомно шукати людей для виконання наших завдань. Як ми їх використаємо — підкаже обстановка.

Алім кивнув головою.

Як хотілося йому зараз взяти цього жовтого, з пергаментним обличчям посланця іноземної розвідки, підняти в повітря і вдарити об землю!

Розмова тривала довго. Домовились, що за першою інформацією Раджимі з'явиться через кілька днів.

— Будемо сподіватись, що аллах допоможе вам, — сказав на прощання Раджимі. — Аллах — всемогутній паш заступник.

Алім ледве чутно скрипнув зубами.

VII

Микита Родіонович старанно вивчав маленьку фотокарточку. З неї дивилася людина з великими лисинами на лобі, з короткою борідкою, яка на кінці трохи кучерявилася.

Ні, це обличчя йому незнайоме. Широкий крутий лоб і владні, різко окреслені губи, правда, когось нагадують, але кого саме — згадати не вдалося. Якби на обличчі не було темних окулярів, то, можливо, воно виглядало б інакше. Головне — очі, а вони сховані.

— Ну як? — спитав майор Шарафов.

Ожогін похитав головою.

— Цієї людини я не знаю. А хто це?

— Поки що сказати важко, — відповів Шарафов, — але сподіваюсь, що спільними зусиллями ми відгадаємо цю загадку. В усякому разі, ця людина відома Раджимі, а цього досить, щоб вона зацікавила і нас.

Микита Родіонович передав картку Шарафову.

— Чи не з'їздити мені до Ризаматова? — запропонував він. — На останньому побаченні Раджимі сказав, що залишився задоволеним зустріччю з Алімом.

— Їздити до товариша Ризаматова немає потреби. Він також задоволений наслідками зустрічі, і знає, як поводитись. Я, між іншим, хотів вибачитись, що примусив вас так довго сидіти в перукарні Раджимі…

— Огляд кімнати дав наслідки?

— Дав! І навіть більші, ніж я розраховував. Тепер ясно, що разом з Раджимі, Саткинбаєм і Абдукаримом діє ще одна людина. Але вона перебуває тут тимчасово, з певною місією. Для користі справи я можу вам дещо розповісти.

Органи державної безпеки перехопили донесення, призначене для відправки через кордон.

У ньому повідомлялося, що автор донесення опинився в місті Н. і знайшов «чотирьох друзів». Далі автор дякував адресатові за те, що той дав йому можливість зустріти тут «справжнього друга, який коштує подорожче, ніж чотири інші», друга, з яким його зв'язує дуже багато дечого в минулому.

Майор Шарафов гадав, що під чотирма друзями треба розуміти Саткинбая, Ожогіна, Ризаматова і Абдукарима. Справжнім другом міг бути Раджимі.

— Не виключено, — зауважив майор, — що автор донесення і людина, знята на цій фотокартці, — одна і та ж особа.

Він узяв знімок, подивився на нього зблизька, потім на відстані витягнутої руки і сказав:

— Але є в цьому донесенні місця темні й незрозумілі. Ось, наприклад. — Майор поклав фотознімок, підсунув до себе списаний аркуш паперу і голосно прочитав: — «Транзитник перестав існувати в С-м Чікаго. Вдало були подолані перешкоди, які заважали маршрутові…»

— Як? В якому місті? Прочитайте ще раз!

Шарафов прочитав фразу вдруге.

— Чікаго?.. Чікаго?.. — наче щось пригадуючи, промовив Ожогін. — Десь я читав… один літератор порівнював наш Новосибірськ з Чікаго. Він назвав Новосибірськ — Сибірським Чікаго.

— Вірно, — посміхнувся Шарафов. — Я дав завдання ще раз перевірити.

— Ви зможете дати мені на годину цю фотокартку? — спитав Ожогін майора.

Той звів широкі брови:

— Навіщо?

— Дозвольте поки що не висловлювати своїх припущень. Я збираюся показати цю картку дружині брата. Вона жила і вчилася у Новосибірську і недавно повернулася звідти. Все може бути…

— Будь ласка. — Шарафов подав картку Микиті Родіоновичу.

Микита Родіонович відімкнув квартиру своїм ключем, запалив світло і, постукавши в кімнату до Антоніни, попросив її вийти.

Поки Антоніна одягалася, Микита Родіонович схвильовано ходив з кутка в куток. Розповідь Антоніни наштовхнула його на думку, що людина в окулярах, яка їхала з нею через Новосибірськ, — та ж особа, що й зображена на фотокартці.

Увійшла Антоніна.

— Подивись, будь ласка, — це не твій супутник? — простягнув їй фотокартку Микита Родіонович.

Антоніна взяла її в руки і здригнулася.

— Він? — спитав Микита Родіонович.

— Він, — тихо промовила Антоніна і занепокоєно подивилася на Микиту Родіоновича. — Як потрапила до вас ця картка?

— Взяв її у майора Шарафова, щоб показати тобі. Я чомусь відчував, що ми маємо справу з однією і тією ж особою.

— З якою однією особою?

— Цього, Тонечко, сказати не можу. Тут уже таємниця.

— Розумію, — зніяковіла Антоніна. — Але, звичайно, він сфотографований до смерті?

Микита Родіонович розсміявся:

— Якщо він справді помер, то до смерті. Спасибі, Тонечко! Я побіжу до Шарафова. Спи і не хвилюйся… Кость не дзвонив? — І, не дочекавшись відповіді, Ожогін вибіг з будинку…

— Чому ж ви раніше не розповіли про цю історію з вашою родичкою? — докірливо сказав Шарафов.

— Відверто кажучи, я не надав їй належного значення, тим більше, що відповідні органи займалися розслідуванням, — відповів Ожогін.

— А-я-яй! — похитав головою майор. — Як це недобре з боку досвідченого розвідника.

Висновок напрошувався сам собою: автором донесення, призначеного для відправки за кордон, був іноземець-транзитник, що їхав у Шанхай, безслідно зник по дорозі і опинився в Узбекистані.

Бентежила лише одна обставина: Антоніна передавала, що труп іноземця нібито був виявлений. В