Читати книгу - "Грот афаліни"

Пригадав, як доплив з Бобі до цього виступу з площадкою, як вилазив на неї. Тепер він сидить спиною до того виступу, об який стукнувся. Виходить, коли встати і обернутися до нього обличчям, а потім тихенько, учепившись, нахилитися праворуч, то можна заглянути в грот-храм з діркою в куполі, звідти він плив, там трохи світліше. Янг і проробив усе це дуже обережно, привчав себе до остороги та обачливості, привчав орієнтуватися в темряві. Нахилився — і нічого не побачив: чорнота, тільки подекуди плямами сіріє вода, іноді по ній пробігають ледь помітні фосфоричні смужки. Певно, ніч уже, глибока ніч. Бо він не знає, скільки проспав.

А може, й не треба стежити за часом? Яке це має значення, коли весь час темно й темно!

«Ти де, Бобі! Пливи сюди!» — просвистів умовний сигнал. І подумав, що не почує його малюк. Шумить безперестану водоспад, хоч і не так дзвінко, як раніше: прилив заглушує, вода піднялася в печері.

Та минуло, може, якихось хвилин зо дві, як біля Янгових ніг почулися «Пху-уф…» і коротке скрипіння. Нахилився до води і намацав мордочку Бобі. Той дався полащити і відразу ж зсунувся у воду, зник з-під руки.

— Ти куди, дурненький? — не стримався і почав свистіти знову.

Пропав Бобі, як і не було. «Скривдився… Рибки не даю… — А де ж її взяти, ту рибку? Може, і є в цій печері риба, то хай сам ловить… І я сказав би «дякую», якби хтось почастував, та ще смаженою…» — в Янга набігло повний рот слини, занило в животі. Аж тепер відчув страшенний голод.

Знову почув «Ф-фу-ух!» близько біля себе і якесь ласкаве, ніби кошаче мурликання. Нагнувся в той бік, простяг руку. І відразу намацав голову дельфіна. Мала голова, отже, Бобі… «Ну й пустун малий…» Провів рукою до рострума, хотів ухопити за верхню щелепу, поводити в боки. А рука намацала щось тверде, широке.

— Що в тебе? Давай, давай… Ну, пускай же! — Янг і другою рукою посмикав. — Ласт? Справді, ласт… Ну й Бобі, ну й малюк! Якби ти знав, який ти молодець! — ніжно погладив його, поводив за ніс. — А другий де? Може, й другий знайдеш? Шукай, братіку, шукай!

Бобі щось промурмотів, а зрозумів чи ні? Мабуть, ні, бо не зсовувався у воду, лежав і чмихав дихалом, ніжився під Янговою рукою. Янг попхнув його в рострум, зсовуючи: «Пливи, пливи! Шукай!»

Не бачив, поплив чи не поплив. Здалося тільки, що зітхання й сплески навколо почастішали. Багато зітхань! Підпливли сюди, мабуть, усі дельфіни.

— Другий ласт шукайте! Маску шукайте! Ну, чого ж ви?»

Ніхто не поплив, наказу не розуміли. Прислухався крізь шум водоспаду і, здається, чув їхні зітхання й тихе похлюпування.

Янг добре обмацав ласт. Ремінчика не було, відірвався разом з вушком. Але гніздо для ноги було ціле. Він одразу сунув туди праву ступню, «взувся». Не хочеться знову лізти у воду, а треба. Міг би ще потерпіти, не лити, але вирішив налити шлунок водою — не так болітиме. Посвистів: «Ти де, Бобі?» Намацав руками дельфіна. Бобі!.. Слабак цей Бобі, от якби Дік слухався. «Сюди, сюди…» — відвертав його голову ближче до скелі, праворуч. Лікоть перекинув, звісив на той бік Бобі й долонею натискував на лівий бік, керував. Два орієнтири — скеля праворуч і шум водоспаду. Коли попливе назад, теж по них керуватиметься. Інакше не знайдеш ту площадочку, де відпочивав. Мала вона і нерівна, спадиста, але що робив би без неї? Може, де-небудь і краща є, але спробуй знайди у такій темряві!

Стіна під правою рукою подавалася на Янга. Цей печерний завулок теж звужувався, як і той храмоподібний. Шум і плескіт збільшилися, в обличчя полетіли бризки. Ззаду почулися короткі тривожні посвисти, мабуть, дельфіни пливли за ним і Бобі. Почувши сигнали, Бобі одразу крутнувся під рукою, як веретено, вирвався і сам засвистів тривожно. І в цю мить Янг коліньми намацав каміння, нагромаджені уламки, зачепилися за них руки. «Дуролоби… Бояться сюди лізти… А як же мене рятували й не боялися? Щось же затьмило їм розум, змусило кинутись на допомогу людині».

Обережно підвівся і ледве втримався на ногах: у ноги били буруни-коловерті. Простяг руки уперед, у невідомість, і холодна вода ринула по руках до плечей. Наповнював долоні і пив, пив, ледве не лопався од води, а все пив. І думав: що робити далі?

Можна пробратися назад на свою площадку і дрімати, чекати ранку. Але чи зміниться щось уранці? Тільки в храмі була хоч якась крихта світла, але там немає ніякого виходу. І тут, у Водоспадному гроті, немає. Вірніше, щілина є, але веде вона в озеро. Про те, щоб вибратися крізь цей лаз, годі й думати. Просто загадка, як він сюди потрапив і не захлинувся на смерть.

Отже, шукати, шукати, шукати… Поки є трохи сили, поки не задубів зовсім, шукати!

За тим самим принципом — права рука повинна весь час обмацувати стіну. Триматися тільки правої стіни, і зрештою прийдеш на те ж саме місце. «А якщо не на те, то в Храм, а з Храму я вже знаю, як добратися до тієї площадочки… Якщо нічого кращого по дорозі не намацаю… або виходу не знайду».

Обережно, хитаючись під ударами потоків, обернувся спиною до водоспаду. «Ти де, Бобі?» — Янг уже сміливіше ринувся грудьми на воду. «Пливи сюди!» — посвистував і відпливав від водоспаду все далі. Нарешті відчув, що вода біля нього загойдалася по-новому, не так, як від водоспаду, здається, почув і зітхання дельфінів, тонке «кр-рин-н, пр-рин-н…» коло обличчя. Викинув руку вперед і намацав малюка, учепився за спинний плавник. «Праворуч, Бобі!» — повернув трохи його за рострум. І той зрозумів, поплив правіше. Янг запрацював одним ластом, допомагаючи йому. Але через якихось метрів два Бобі різко звернув уліво. «Ти що…» — не встиг запитати, як стукнувся головою і правим плечем об слизький і гострий виступ.

Так, розслаблятися тут не можна. Слід більше довіряти Бобі. Малюк ніби остаточно зрозумів, що від нього вимагається. А кам'яна стіна то відступала управо, й доводилося запливати в кожний вигин, то раптом виступала, і знову треба було пливти зайві метри. «Ех, якби був ліхтар!»

Ще кілька уступів… І раптом здалося, що вода зарожевіла, навіть задралася чогось угору, як водоспад. Тихий водоспад, безшумний. Ця хмара рожевості праворуч чимось перетиналася, ніби хтось провів ламану лінію між нею і чорнотою. Контраст між чорним і