Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Є. Петрушевич насамперед ужив заходів для з'ясування першої можливості – переходу на територію Румунії. «Нехіть до співпраці з Наддніпрянським урядом була у провідників Галицького уряду така велика, що вони навіть у цей критичний момент не думали про з'єднання українських сил, а шукали порозуміння з румунами для спільного наступу проти большевиків, – зауважує І. Мазепа. – Галицькі праві провідники все ще не тратили надії на Антанту. Вони казали: “Якщо підемо з румунами, то покажемо Антанті, що ми – не большевики. А якщо з'єднаємося з Наддніпрянською армією, то хто знає, чи не пошкодить це нам в очах Антанти?”» Лише після того, як румуни відмовилися пропустити УГА на свою територію, в Є. Петрушевича не залишалося іншого виходу, як шукати порятунку за Збручем.

Відразу галицькому керівництву слід було розв'язати й нове питання: кому віддати перевагу – Наддніпрянській армії чи більшовикам. Варіант згоди з останніми не просто не виключався, він певний час навіть серйозно обговорювався. Проте висунуті більшовиками умови виявилися неприйнятними: розрив з Наддніпрянською армією і вилучення з її рядів усіх галичан, проголошення УГА частиною радянських армій Росії, України, Угорщини й Словаччини (тобто її фактична ліквідація. – В. С). Тому командування Галицької армії надіслало 4 липня 1919 р. С. Петлюрі телеграму: «Під сильним напором польських сил, за браком амуніції й інших матеріалів, Галицька армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опори й охорони на широких ланах Великої України. З цих причин Начальна команда Галицької армії звертається з проханням до головного отамана призначити район виключно для Галицької армії…, де вона відпочила б та упорядкувалася б». Командування Наддніпрянської армії на це відповіло, що «приймає Галицьку Українську армію, як братню, і всім їй допоможе, що в її силах. Головний отаман дає розпорядження в цій справі належним установам і має тверду надію, що тимчасове лихо зиіниться й обидві армії, з'єднавшись в одне не розривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні».

Щоправда, Є. Петрушевич ще тиждень вагався, не поспішаючи переводити через Збруч основні сили УГА. Тільки після численних переговорів, що відбувалися буквально кожного дня, він 14 липня нарешті схилився до остаточного рішення, яке наступного дня було через Начальну команду Галицької армії передане в штаб Наддніпрянської армії: «З огляду на несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак мушкетних і гарматних набоїв), вся Галицька армія і Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східній берег Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили використати для спільної боротьби з большевиками й звільнити від них Наддніпрянську Україну. Питання про долю Галичини має бути переданим на вирішення мирової конференції».

З огляду на вищезазначене не можна обминути увагою спроби правих сил, уособлюваних Є. Петрушевичем, захопити владу в УНР після переходу УГА на терени Великої України. Йдеться, зокрема, про організацію в Кам'янці Українського національно-державного союзу, який поставив перед собою завдання витиснути з керівництва УНР соціалістів і персонально С Петлюру.

Глибинну природу непорозумінь, що не дозволяли українцям досягти жаданої цілісності, П. Христюк убачав у перманентному зростанні напруженості й навіть проявах ворожості у відносинах між двома урядами, які «виростали на ґрунті неоднакової їх соціяльної структури. Галицький уряд був типовим міщанським, дрібнобуржуазним і через те навіть політику соц. – демократів і Петлюри вважав большевицькою».

Значною мірою на означеному ґрунті (хоча лише сказаним вичерпується складність ситуації) практично автоматично загострилася б проблема взаємостосунків між об'єднаним українським військом та Добровольчою армією, яка ввібрала в себе цілу низку не лише військових, але й зовнішньо– та внутрішньополітичних суперечностей.

Водночас у ній виразно проявилося різне бачення перспектив боротьби за українську державність. Галицький табір в особі Є. Петрушевича виступав за союз з А. Денікіним та вимагав створення уряду, здатного вести переговори у цьому напрямі. Така позиція, як слушно зауважив І. Мазепа, зумовлювалася не стільки вірою в перемогу А. Денікіна над більшовизмом та переконанням у недоцільності боротьби українських військ з Добровольчою армією, скільки вірою, що запобігання такому конфлікту збільшить шанси отримати допомогу від Антанти. Диктатор був переконаний, що вона «накаже Денікіну кооперувати з українською армією».

Регіоналістські інтереси галицького табору взяли зрештою гору, й Українська Галицька армія уклала восени 1919 р. союз з Білою армією.

Паралельно уряд УНР вирядив спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно порозумітися з поляками, надавши делегації повну свободу дій у разі, якщо з'явиться можливість домовитися про спільні дії проти червоних. Перший етап переговорів проходив у не вельми сприятливій атмосфері, хоч уже тоді закладався ґрунт для подальших порозумінь з поляками.

Перехід УГА в табір денікінців не тільки не розрядив напруженість у відносинах між наддніпрянським і галицьким керівництвом, а, навпаки, дедалі більше активізував протиборство.

Керівництво ЗУНР вимагало, щоб негайно був призначений до Директорії один галичанин, щоб С. Петлюрі було залишено лише посаду головного отамана, але від оперативних справ його усунули б, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів став галичанин. Коли С. Петлюрі стало відомо про ці домагання, він відповів: «Відійти завше легше, а відповідальність? Я її беру на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї роботи перед народом, представленим в організованому вигляді» і закінчив: «Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім, коли цього буде треба, за свою діяльність».

12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала Є. Петрушевичу, щоб він підпорядкував УГА Головній команді УНР, тобто С. Петлюрі. «Петрушевич лежав хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був оточений вірними стрільцями з кулеметами і т. п., бо він боявся арешту, – повідомляє М. Шаповал. – Довгі розмови не довели ні до чого, бо Петрушевич відмовився категорично передати команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись передати армію людям, які її до решти зруйнують, бо він їм не вірить і т. п. Скінчилось нічим».

На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватися до Дніпра окремими частинами.

Більшість тогочасних політиків оцінили ситуацію категорично – катастрофа.

С. Петлюра, залишивши незначні рештки армії УНР, виїхав до Варшави, де здійснив кроки до зближення з Польщею, згоджуючись на територіальні поступки коштом Східної Галичини. Виїхавши до Відня, Є. Петрушевич зібрав 20 грудня 1919 р. наявних там членів УНРади й Державного Секретаріату та ініціював денонсацію Акта злуки.

Опинившись на еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відродження незалежності ЗУНР на міжнародній арені, апелював до Ліги Націй, учасників Ризької, Женевської й Генуезької конференцій з проханням демократичного розв'язання Східногалицького питання.