Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. в Берліні, де був похований. В 2002 р. перезахоронений на Лиганівському кладовищі у Львові.
Література про Є. О. Петрушевича
Волинець С Передвісники і творці Листопадового зриву. Західноукраїнські громадські й політичні діячі. – Вінніпег, 1965.
Коритко Р. Євген Петрушевич – президент ЗУНР // Літопис Червоної Калини. – 1991. – Ч.1.
Карпенко О. З історії Західно-Української Народної Республіки. – Івано-Франківськ, 2006.
Курас І. Ф., Солдатенко В. Ф. Соборництво і регіоналізм в українському державотворенні (1917—1920 pp.). – К., 2001.
Красівський О. Українсько-польські взаємини в 1917—1923 pp. – К., 2008.
Лозинський М. Галичина в 1918—1920 pp. – Прага, 1922 (Нью-Йорк, 1970).
Левицький К. Українські політики. – Львів, 1936.
Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів, 1995.
Макарчук С А. Українська республіка галичан. – Львів, 1997.
Солдатенко В. Ф., Савчук Б. П. Галицька армія у Наддніпрянській Україні. – К., 2004.
Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.
«Ми поляжем, щоб славу і волю і честь, Рідний краю, здобути Тобі!»
(Сидір Тимофійович Голубович)
Громадсько-політичний і державний діяч Галичини народився 1875 р. в с Товстеньке (тепер Чортківського району) на Тернопільщині. Походив із селянської родини. Після закінчення гімназії здобув фах адвоката на юридичному факультеті Львівського університету. Ще студентом прилучився до громадського руху, брав активну участь в акціях боротьби за український університет, став лідером «Академічної громади», членом Української національно-демократичної партії (УНДП).
Закінчивши університет, С. Голубович отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. За короткий час зарекомендував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем. На виборах до Австро-Угорського парламенту в 1911 р. його було обрано послом. С. Голубович увійшов до складу національно-демократичного крила Української парламентської репрезентації. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за реалізацію програми УНДП: розширення прав і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму.
В роки Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної Української Ради, у складі Української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до Другої Речі Посполитої.
У момент розпаду Австро-Угорщини С. Голубович брав активну учать у визначенні долі Галичини, у створенні Західно-Української Народної Республіки.
9 листопада 1918 р. він увійшов до складу першого уряду Західно-Української Народної Республіки – Державного Секретаріату, одержав посаду секретаря судових справ. Спрямовував законодавчий процес ЗУНР, виступав активним прибічником об'єднання з Українською Народною Республікою.
Коли на середину грудня 1918 р. загострився конфлікт у проводі ЗУНР між Є. Петрушевичем і К. Левицьким, у результаті чого останній подав у відставку, С. Голубовичу було доручено виконувати обов'язки голови Державного Секретаріату і сформувати новий кабінет. 1—2 січня 1919 р. урядові установи ЗУНР через польський наступ змушені були евакуюватися до Станіславова. Тут на другій сесії Української Національної Ради 3 січня було прийнято ухвалу про злуку з Українською Народною Республікою, а наступного дня затверджено уряд ЗУНР, який було найменовано Радою Державних Секретарів. Президентом (головою) Ради став С. Голубович. Водночас він обійняв посади секретаря фінансів і торгівлі та промисловості.
С Голубович достатньо реалістично оцінював ситуацію в ЗУНР, її міжнародне становище, складність завдань, які поставали перед очолюваним ним урядом. З одного боку, в першій же промові після свого призначення на високий державний пост він з гордістю констатував: «Наша держава удержалась і дала доказ політичної зрілости і здатности до державного життя». З іншого – він добре усвідомлював усі ті проблеми, які випадало вирішувати, обмеженість потенційних можливостей для повноцінної державної роботи. «Переймаючи на себе в сій великій і над вираз тяжкій хвилі вложений на нас народний обов'язок, – наголошував голова Ради Державних Секретарів, – здаємо собі виразно справу з того, що сили наші малі в порівнянню до тих великих задач, які лежать перед нами. Коли ж мимо того переймаємо на себе той так відвічальний обов'язок, то робимо се лише в тім пересвідченню, що в таких великих хвилях не вільно жадному доброму синови свого народу ухилюватися від вложених на него обов'язків. І тому маємо повне право звернутися з горячим зазивом до цілого нашого народу, щоби кождий його син, оскілько се до нині не наступило, станув карно на визначенім йому місци і сповнив точно і без застережень вложений на него обов'язок. Лише така однодушна постава цілого народу надасть правительству і його зарядженням достаточну силу, та в значній мірі улегшить йому переведення тих задач, які бажає воно сповнити».
Підтриманий оплесками членів Української Національної Ради, С. Голубович продовжив: «Уважаємо в сій хвилині першим і найважливішим обов'язком правительства і Народу з'єдинити і підняти всі народні сили до оборони нашої землі, та до увільнення її від ворожого наїзду. Поки наша земля не буде освобождена від польського і румунського наїзду, та доки угро-українську землю не прилучимо до великої Української Держави, доти не вільно нікому з нас спочивати.
Сила нашого народу не вичерпана, його армія сильна і достаточна, так що можемо в нашу будучність глядіти сміло, без страху і з повною надією. Випружимо всі свої сили, щоби нашій Армії достарчити всего, що їй потреба, а жадати будемо від Народу, щоби він супокійно і помужеськи переніс всі ті невигоди, тягарі і жертви, які війна за собою потягає. Війни, ані розливу крови ми не хотіли, але заявляємо перед Богом і перед цілим світом, що земля тая, яку боронимо кров'ю найліпших своїх синів – ніколи не буде польською. Польща кинулася на нашу землю, як звичайний грабіжник, і бажає нею в супереч засадам, які нині приняв цілий світ, силою заволодіти, бо хоче з тої гарної і богатої землі тягнути соки для свого урядництва
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi», після закриття браузера.