Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

приємно здивувало, що її не довелося довго умовляти. Це розсудлива і обережна жінка, але вона так ненавидить свого хазяїна і так любить свою пані, що після кількох вигуків, заперечень та плачу з приводу того, що я дійшла до такого критичного становища, вона схвалила моє рішення і погодилася допомогти мені всім, чим тільки могла, за одної тільки умови: щоб вона теж розділила моє вигнання. Вона вважає, що ми з Артурчиком не повинні їхати самі. Зі зворушливою великодушністю вона запропонувала мені свої скромні заощадження, сподіваючись, що я «вибачу її за таку вільність, але якщо зроблю їй таку ласку і прийму ті заощадження як позику, то вона була б дуже щаслива». Звісно, про це не могло бути й мови; але зараз, дяка небесам, я вже зібрала трохи грошенят. Нехай трохи потеплішає, а потім одного чудового ранку містер Гантингтон спуститься снідати і гукатиме свого сина та дружину, а вони будуть уже далеко: ми покинемо його за кілька годин до світанку, і виявить він це аж згодом.

Я усвідомлюю, яке лихо може спіткати мене внаслідок того кроку, який я збираюся зробити, але йдеться про мого сина. Навіть цього самого ранку, поки я займалась своєю звичною справою, він грався клаптиками полотна, які я кинула на килим, але його думки були зайняті чимось іншим, бо через якийсь час він підвів очі й серйозно запитав:

– Мамо, чому ти лиха?

– Хто сказав тобі, що я лиха, любий?

– Рейчел.

– Ні, Артуре, Рейчел ніколи так не казала.

– Ну, тоді це був татко, – глибокодумно відповів він. Потім паузи, додав: – Коли я перебуваю з татком і кажу, що мама мене гукає чи мама каже, що я не повинен робити те, що він каже мені робити, то він завжди відказує: «Клята мама!», а Рейчел зауважує при цім, що кляті лише лихі люди. Ось чому, мамо, я думаю, що ти лиха.

– Моє дороге дитя, я не така. Ті слова – погані, й лихі люди часто кажуть їх про інших, кращих людей. Ті слова не можуть зробити людей клятими, як і не свідчать про те, що ті люди заслуговують на це. Бог судитиме нас за нашими власними думками і вчинками, а не за тим, що говорять про нас інші. І коли чутимеш такі слова, Артуре, то пам’ятай, що ти ніколи не повинен повторювати їх.

– Тоді, це татко лихий, – сумно сказав він.

– Тато неправий, коли говорить такі речі, і ти недобре робитимеш, наслідуючи його.

– Що значить наслідувати?

– Робити так, як робить він.

– А він знає, що краще?

– Можливо, знає; але тебе це не стосується.

– Якщо він не знає, то ти повинна сказати йому, мамо.

– Я казала йому.

Маленький мораліст зробив паузу і трохи поміркував. Я марно намагалась відвернути його думки від цієї теми.

– Мені шкода, що татко лихий, – нарешті тужливо сказав він, – бо я не хочу, щоб він пішов до пекла. – І вибухнув плачем.

Я утішала його надією, що його татко, можливо, зміниться і стане хорошим до того, як помре, але хіба не пора звільнити його від такого батька?

Розділ XL

10-е січня 1827 року. – Записуючи все це вчора увечері, я сиділа у вітальні. Містер Гантингтон також був там, але мені здавалося, ніби він спить на дивані. Аж раптом він підвівся, підкрався тихенько до мене і, мабуть, таки довгенько читав, що я там пишу, бо коли я відклала ручку і саме збиралася згорнути книгу, він раптом поклав на неї руку і, сказавши: «З твого дозволу, дорогенька, я погляну на це», силоміць видер її у мене. Потім підсунув стільця до столу, сів і почав вивчати її, гортаючи аркуш за аркушем. Як на лихо, того вечора він був тверезий.

Звісно ж, я не давала йому читати мій щоденник: намагалася вихопити книгу у нього з рук, з гіркотою і презирством докоряла йому за підлу й ганебну поведінку, та це не справило на нього ніякого впливу; врешті я погасила обидві свічки, але він лише обернувся до коминка і, розворушивши жар, читав далі. Я вже подумала була про те, щоб залляти той вогонь, та його цікавість все одно не згасила б, і що дужче намагалась я завадити йому, то більшою ставала його цікавість до мого щоденника.

– Цікаво, цікаво, кохана, – зауважив він, підіймаючи голову і обертаючись до мене. – От тільки забагато тут написано, то нехай-но я прочитаю якось іншим разом. А зараз дай-но мені ключі, моя люба.

– Які ключі?

– Ключі від твого кабінету, конторки, шухляд і всього, чим ти там ще володієш, – сказав він, підводячись і простягаючи руку.

– У мене їх немає, – відповіла я. Ключ від моєї конторки, стирчав якраз у замку разом з іншими ключами.

– Тоді ти мусиш послати по них, – мовив він, – і якщо ця стара відьма, Рейчел, не принесе їх негайно ж, то вона звідси поплентається завтра ж з усіма своїми лахами.

– Вона не знає, де вони, – відповіла я, тихо поклавши на них руку і, як я думала, непомітно виймаючи їх з конторки. – А от я знаю, та не віддам.

– І я знаю! – сказав він, раптово хапаючи мене за руку. Потім узяв свічку і запалив її, встромивши у вогонь.

– Так от, – усміхнувся він, – ми маємо провести конфіскацію майна. Але спочатку зазирнемо до студії.

І, поклавши ключі до кишені, попрямував до бібліотеки. Я йшла слідом. Мої знаряддя для малювання лежали на столі. Він швидко натрапив на них і, поставивши свічку на підлогу, почав жбурляти у вогонь палітру, фарби, баночки, олівці, пензлі, лак. Я бачила, як горять переламані мастихіни, а олійні фарби та скипидар аж сичали і дим із ревом вилітав у комин. Потім він подзвонив.

– Бенсоне, винеси оці речі, – наказав він, вказуючи на мольберт, полотна, і підрамник, – і скажи покоївці, що вона може топити ними грубу: вашій пані вони більше не потрібні.

Бенсон вражено мовчав і дивився на мене.

– Забери їх, Бенсоне, – сказала я.

– Усе оце, сер? – перепитав здивований слуга.

– Геть усе! – відповів мій чоловік, і речі винесли геть. Відтак містер Гантингтон піднявся нагору. Я не пішла за ним,

а мовчки сиділа у кріслі. За півгодини він спустився вниз і, наблизившись до мене, підніс свічку до мого обличчя і зазирнув мені в очі з глузливим реготом. Я вдарила його по руці, й свічка упала.

– Отакої! – пробурмотів він, відскакуючи назад. – Це справжнісінький диявол. Хіба хоч хтось із