Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Ваша правда, ваша правда, пане лейтенанте, — сказав іронічно оберлейтенант Лукаш, позіхаючи. — Тепер вслід за армією возять поштові карточки, порошок до зубів і бозна-що. Якщо війна ще трохи затягнеться, то небаром матимемо на фронті навіть дитячі ґумові пипки.

Бачачи, що базікання Дуба для нікого з присутніх не цікаве, Лукаш гукнув на Швейка, що сидів оподалік між вояками і розмовляв з ними про найкращі засоби до вигублювання польових мишей.

— У нас наставляють на ці миші лапки, — сказав один вояк. — В таких лапках миші дусяться. Влазить їх стільки до такої лапки, що годі за щораз випорожнити лапку.

— Краще вже ходити за плугом і вибивати ту нужду мітлою, — сказав другий вояк. — Тоді рівночасно вбивається й молоді.

Швейк хотів також забрати голос в цій дискусії, але почув поклик Лукаша. Тому зірвався з місця і станув перед оберлейтенантом.

— Слухайте, Швейку, — спитав Дуб, — про що ви там бесідуєте? Чи не ведете ви якої аґітації?

— Мельдую послушно, — сказав Швейк, — що ми балакали про війну. Колєґи кажуть, що москаликів є щонеміра і що треба багато бочок, щоби їх усіх пересолити, їх слід би так нищити як польових мишей, за допомогою мітли. Тоді можна їх вибити разом з молодими.

Лейтенант Дуб прикусив губи, бо помітив, що Швейк злегка глузує собі з нього.

— Що ж там, Швейку? — запитав у свою чергу Лукаш. — Не боїтеся лісу вночі? Ну, бачите, тепер вже починається справжня війна. Це вже не те саме, що було в Празі, Будейовіцах чи в Бруку. Такі нічліги, як сьогодні, можемо мати відтепер сім разів на тиждень. Як почуваєтеся?…

— Мельдую послушно, пане оберлейтенанте, що почуваюся двояко: від фронту я вже сухий, а по плечах ще тече вода. Але це, пане оберлейтенанте, нічого дивного. Нераз і в часі миру годі знайти вигідний нічліг та ще й з комфортом. Чи пан оберлейтенант були коли-небудь в Німбурґу? Коли ні, то шкода. В такому разі не знають пан лейтенант деяких особливостей того славного містечка. Є там, наприклад, гостинниця «Прага». Дуже солідна і годяща гостинниця, ані слова. Отож раз якийсь штукар, на прізвище Люпа, хотів подарувати своїй жінці на іменини расову козу. Я вже говорив вам, що я сам торгував собаками. Але хто забажав собі купити яку іншу расову тварину, то я не відмовляв йому своєї допомоги. І саме тоді я вичитав в «Політиці», що в Німбурґу, в домі ч. 286 є на продаж гарна расова коза.

— Швейку, — перебив Лукаш. — Ви знов починаєте свої анекдоти. І то в таку мокру ніч, перед лицем неприятеля? Оповісьте нам цю історію, як розіб’ємо москалів. Тепер йдіть і допильнуйте, щоб не змокли на сльоті наші клунки…

— Історія з козою недовга, добре було б оповісти її перед битвою, — відповів Швейк, споглядаючи в сторону капітана Заґнера…

Лукаш гострим поглядом очей прогнав Швейка, але той таки заспокоїв свою жагу балачки, бо оповідав історію про козу воякам сливе цілу ніч.

Дощ уже перестав був падати і від сходу заповідалася рожева, ясна днина. Було ще темно, але листочки на деревах нагло зашуміли, вітаючи ранок. Щойно тоді сон зморив і Швейка, але він таки не дався. Побачивши одну, непогаслу ще ватру, зняв з себе мундир, сорочку і підштанці і став це все сушити над вогнем. За його прикладом пішов один вояк, що якраз повернувся був з варти. Оба стояли напівголі і скидалися на якихось лісових чортів або чарівників. Вимахували сорочками і підштанцями, щоб таким чином ще більше роздмухати вогонь. При цьому вартівник прибалакував:

— Це найкращий спосіб на воші, колєґо. Вони розпаряться, повилазять і таким чином попадають в огонь. А гниди потріскають. Якщо сьогодні рушимо дальше вперед, то наші колєґи матимуть вошей як маку, бо як чоловік змокне, а відтак в марші загріється, то воші множаться, як холєра. А все з бруду! Та ціла війна — то одно свинство і нехарство. Гей, гей, коли б я тепер був дома, то клепав би тепер косу і йшов би на луг. Сінце, брате, найкраще шморгати по нічнім дощику, або по росі. Тоді коса бере, мов бритва. Такий ранок є дуже гарний. У фляшчинці маєш трохи тієї оковитки, потягнеш раз і другий, а тоді коса косить і косить… і косить, здається тоді, що сама кладе траву. А тепер що? Замість косити — лупимо воші й самі йдемо на ворожі позиції, щоб нас облупили. Скажи, брате, пощо взагалі та війна? Та глупа, нелюдська війна?

— Пощо та війна? — спитав Швейк, чухаючись під пахвою. — А яким іншим способом, колєґо, боронитимеш найяснішого пана і його родину?

— Ех, ех, ех, — стогнав вояк, — ось тут найбільше кусають. Поглянь, аж червоне тіло, так скубуть…

Вранці вояки милися в калабаньках дощівки і заходилися варити каву. Аж раптом надскакує на спіненім коні гінець і передає капітанові Заґнерові якісь папери. Капітан Заґнер перечитав папери, поговорив щось зі старшинами і за хвилину вже гриміло:

— Алярм! Алярм!

— Герґот! — кричали підстаршини. — Лайдаки, берете на плечі торністри, чи ні? Кваптеся, оферми останні, бо на нас валять вже москалі. Перевісити кріси!

Батальйон станув у лави і замість вранішньої молитви чути було вигуки прокльонів.

— Подуріли, чи що, — нарікали деякі вояки. — Навіть не дадуть зварити тієї нещасної чорної юшки?… Хлопці, поставмо ще їдунки на вогонь, може ще завариться.

— Ворог ніколи не є так близько, щоб я не міг собі ще зварити ґуляшевої консерви, — сказав якийсь моторний жартун.

Вислали знов передню стежу, а на «шпіцу» визначили кількох вояків з кадетом Біґлером на чолі. Батальйон знов витягнувся у довгий ланц. Частина посувалася вперед, але більше вправо, ніж дотепер.

На краю лісу частина стрінулася з самоходом, в якому їхав старшина ґенерального штабу. Він здержав батальйон, прикликав до себе старшин, щось розмовляв з ними і з великим невдоволенням водив пальцем по мапі ґенерального штабу.

Помітили це вояки і серед них відізвався придушений голос:

— Ого, ми певно знов зблудили. Дивіться, хлопці, як той наших «пуцує» за якусь дурницю.

— А хто зна, що в тім є, — сказав інший вояк. — Чули ви сьогодні стріли? Чейже від