Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

Вояки відгукнулися якимсь слабим і непевним «гурра!», а капітан Заґнер видав накази, в якому порядку і якою чергою мають марширувати окремі компанії.

Вояки, що вже були в боях, говорили:

— Мати Божа! Коли ми стоїмо у третій резерві, то найдальше за годину дістанемо гарячого прочухана. Під Городком коло Львова ми також стояли у третій резерві і за три чверти години аж дрантя з нас летіло. Це вже такий звичай, що воякам говорять про якусь третю резерву. Даю голову за це, що нас ведуть на якийсь такий відтинок фронту, де нема вже ні одного нашого вояка. Ну, затямте собі, камрати, що я вам тепер сказав. Побачимо небаром, чи я говорив правду, чи брехав… Заки нам в шлунках влежиться той ґуляш, дістанемо прочухана…

Варто відмітити, що чехи в австрійській армії ніколи не говорили: будемо битися, або: будемо їх бити, але завжди висказувалися про це способом страдальним: «Ой, дістанемо»!

Одинадцята компанія мала йти на самому переді як передня стежа. Четверта її чота йшла як «шпіца», а зв’язкових віддали під команду кадета Біґлера. Кадет марширував сам на чолі шести вояків, між якими був також Швейк, що зголосився на стежу як доброволець. Решта вояків розтягнулася: в довгу лінію, щоби творити неперерваний ланцюг і щоби один вояк міг давати знати іншому, в якому напрямі йде «шпіца».

Ті, що ворожили, що за годину дістане компанія прочухана — цим разом помилилися. Марш тривав вже добрих дві години, а про неприятеля не було ні слуху, ні духу. Вояки повеселішали, особливо тоді, коли стрілянина зовсім ущухла. Деякі з них вже потішалися, що москалі взагалі вже взяли ноги за пояс, або вже в лісах зложили зброю і ждуть, щоб їх забрати в полон.

Під вечір доплентався батальйон аж на край якогось лісу, де ждала на нього «шпіца», яка сама не знала, що дальше має діяти, бо не мала наказів. Щойно вночі прибув гінець з наказом, що батальйон має розложитися на місці і ждати на вияснення ситуації аж до ранку.

Капітан Заґнер завів свій батальйон глибше до лісу і наказав гостре поготівля. Всі мусили бути готові до бою на перший алярм. В лісі було темно, тягнув пронизливий холод, ще й мрячів дрібний студений дощик. До півночі ніхто не спав. Вояки перемокли до нитки, так що дощівка спливала їм по плечах і ногах. Пробували розпалити ватру, бо дерева було там доволі. Та ледве тільки блимнув перший вогник, як надлетів лейтенант Дуб і прошипів:

— Загасити! Що ви собі гадаєте?! Негайно загасити! Хочете, щоб нас неприятель вибив тут до ноги? Що? Що? Котрий з вас сміє щось воркотіти? Стулити писок! Думаєте, що хтось має охоту покласти життя через вашу дурну ватру? Тільки не доведіть мене до гніву, бо ще мене не знаєте!

Підбіг до розпаленої ватри, копнув її ногою і порозкидав тліючі тріски.

— Дайте спокій, пане лейтенанте, — відізвався з темряви оберлейтенант Лукаш, що аж дригонів від зимна і кланцав зубами, мов у пропасниці. — Дайте спокій! При ватрі й ви самі загрієтеся. Хлопці, розложіть відразу кілька ватер, також для нас одну. Чортзна, чи москалі взагалі є в цьому лісі, а ми будемо даремно костеніти…

Вояки охоче кинулися до зруба по дерево і небаром повернули з цілими оберемками полін. За хвилю затріщало і заблимало кілька вогнів.

При однім прикучнули старшини і слухали бесіди капітана Заґнера, що сердито вголос кляв:

— Чорт його зна, чи ми знаходимося в тому місці, в якому повинні були згідно з наказом знайтися. Хай то громи тріснуть! В штабі бриґади все поперекручують. Приймають мельдунки і видають накази, але ні одному з тих панів не прийде на думку розміркувати як слід, чи його наказ може бути виконаний.

Капітан вийняв карту, розложив її на колінах і подав оберлейтенантові Лукашеві наказ з бриґади.

— Прочитай сам. Згідно з повідомленням стежного відділу на горбку 431 держиться в лісі неприятель силою яких 600 баґнетів.

Наказ: маршбатальйон 91-го полку піхоти марширує в напрямі горбка 431 як окремий відділ з метою оточити неприятеля. Мельдунки спрямовувати просто до бриґади.

А тепер глядіть на карту: шмат якогось лісу, якась лінива, гнила річка, дороги нема, а довкруги мочари. Нема сумніву, що москалі відступають, але щоб якраз тут мали вони скритися, цього ніяк не второпаю.

Лукаш без зацікавлення поглянув на карту, але нічого не відповів. Замість нього вирвався лейтенант Дуб і заговорив:

— Не маємо права бажати собі, щоби москалі поступали так, як в даних обставинах поступали б ми. Москалів слід зрозуміти, особливо ж їхню тактику і спосіб думання. Москалі, мої панове, мають воєнний досвід, набутий у війні з японцями, а далі вони мають дуже легкі обози, що можуть перебитися навіть через дуже трясовинний терен. Для них це не страшне. А Східна Галичина — це терен такий самий, як в цілій Росії. Панове, це слід зрозуміти. Москалі можуть сидіти навіть в мочарах.

Капітан Заґнер не любив Дуба, бо цей завжди мусив сказати йому щось наперекір, але дав йому вибалакатися і потім сказав до оберлейтенанта Лукаша:

— Гарна ніч, правда? Ну, ну, гарно все це заповідається. Чортзна, чому ми маємо минати села? Хіба тому, щоби не напускати там вошей? Добре, але як знов витримати в чистому полі, чи в лісі? Га, га, га!… Як так дальше піде, то я не знаю, що то буде. На такі «штрапаци» треба мати коняче здоров’я. Здається, друже, що небаром ти потиснеш наперед на чолі батальйону, а я буду смарувати коліна, лікуючи свій ревматизм.

Капітанові Заґнерові починала така тяганина не подобатися. Фронту властиво нема… Чорт зна, де неприятель заліг… Кожної хвилі можна з батальйоном загнатися під дурного хату. Гм, куди краще було б залишитися в шпиталі… Зрештою, до біса, може та проклята війна вже небаром скінчиться? Так бодай всі говорять… Ось москалі вже підходять до своїх кордонів. І ми також повинні станути на свойому кордоні… По якого лисого чорта пхатися за ними за кордон?

— Якраз треба за ними гнати і то конечно, — відізвався лейтенант Дуб. — Москалі надіються тільки на просторість своєї держави і гадають нас перемогти своєю безмежною територією. Думають, що з нами може приключитися таке саме, як колись з Наполеоном. Але вони грубо помиляються. Рік 1812 і