Читати книгу - "Cьоме пророцтво Семіраміди"

Під час останньої прогулянки Флейбор заговорив про загострення Нікового стану. Ця розмова тільки переконали Ніка в тому, що док не при здоровому глузді, бо почувався він краще ніж завжди.

Проте інтуїція підказала Нікові, що йому краще промовчати. Він слухав дока неуважно, а більше вдивлявся в сіру пелену неба, туди, де воно невловимо зливалося з морем, ніби сподівався видивитися там своїх знайомих. Проте залізні птахи не з’являлися…

…Вони прилетіли в час негоди ближче до півночі, коли небо вкрилося зорями, а море перетворилося в золотисто-медову піну. Залопотіли хвостами, заскреготіли свою скрипучу пісню. Сіли в хвилю на чотирьох довгих лапах, які раптом випали з животів.

Щойно Нік вийшов з кімнати, як довга смуга світла впала йому під ноги. Він потягнувся рукою до окулярів, побоюючись засліплення, але світло було штучне і сльозливості не викликало. Воно вело прямісінько до ніг птахів. Він збагнув — це запрошення і, не роздумуючи, пішов вперед. З кожним його кроком світло позаду поглинала темрява. На мить він завмер інтуїтивно відчувши, що назад вороття немає, але потім продовжив свій поступ. Зрештою хіба не цього він прагнув — позбутися Флейбора і його надокучливого лікування?

Коли він досягнув залізних ніг птахів, позаду був суцільний морок. Тепер він розгледів своїх знайомих зблизька — міцні, гігантських розмірів, від них віяло якоюсь надприродною силою. Здавалось, вони створені для польотів на дуже великі відстані. З черева найбільшого випала плетена драбина і загойдалась перед Ніковим носом. Він вчепився у неї руками, підтягнувся, відчув різке напруження мускул і почав підйом. Опинившись нагорі, він проник у широко прочинене черево, яке миттю закрилося, простір за ним зник і усе довкола оповив морок.

— Царство небесне, брати мої, не схоже на жоден куточок світу. — розповідав Срібний — Подібного не знайде за життя смертний, лише завершивши цикл перероджень і звільнившись від кармічнних боргів, душа переступає його поріг. В неприступності його цінність. На дверях Царства чатує семиголовий кібер із стометровим стовпом із кіптяви і полум’я, що спалює усе, що наблизиться до нього на відстань більшу, аніж 10 000 світлових років…

Картини, які відкриваються очам у царстві не побачиш ніде-інде, жодна галактика, жодна планета у Всесвіті навіть приблизно не нагадує його. І знаєте чому? Ці чудернацькі куточки створенні наймогутнішим художнім генієм в історії всесвіту. Задля їх створення довелося зібрати докупи таланти найвизначніших художників і скульпторів — Рембрандта, Мікеланджело, Рафаеля, Ван Гога…

— Ба? — закліпав розгублено Сизий.

— Аромат, який відчуває істота, опинившись в Царстві один, але він найдовершеніший у Всесвіті. Аби описати його, забракне слів — тонкий, легкий, лагідний, як найніжніші орхідеї в росі, поривистий, мов морський бриз і прохолодний, мов шовкові тканини в спекотну днину. Задля його створення довелося об’єднати нюх найкращих парфумерів людства.

— Ов-ва? — повів плечима Сірий.

— Простори Царства безмежні — у нього немає ні початку, ані кінця, бо воно не підвладне ні часу, ні відстані, ні простору. Відчуття, які охоплюють душу, що потрапляє в нього не порівняти із жодною радістю у світі. Це невимовне, повсякчасне і тихе блаженство. Всі помилки, втрати, прорахунки, гріхи — лишаються за межами царства. Тому, хто втрапив сюди, здається, що він нарешті після довгих блукань опинився вдома; а все, що відбувалося з ним до цього лише сон, маячня, ілюзія. Справжнє життя — ось воно — на просторах царства. Але ніхто і ніколи не зможе вирахувати його координат, ані дістатися до нього перш ніж пройде усі етапи переродження.

— Як можливо, брате, — спромігся спитати Сірий після довгої паузи. — Аби такий величезний простір лишався ні для кого непоміченим і неприступним?

— І де він розташований, якщо навіть ми не відаємо про це? — підтримав його Сизий.

Срібний кардинал хитро усміхнувся і поманив братів пальцем; ті нахилилися ближче, вуста його розкрилися і… цієї миті стіни кімнати захиталися від розкотистого, мов грім вибуху.

Перші кілька хвилин він не бачив навколо себе анічогісінько і списував це на проблеми із зором. Та з часом очі призвичаїлись і стали помітні тьмяні проблиски світло, які лились з лівого боку. Обережно, напомацки пішов на сяйво. Він все йшов та йшов, а відстань не зменшувалась. Здавалося простір всередині птаха викривився і сприймався інакше, аніж поза ним. Дивувало й те, що він відчував — птах прилетів саме за ним, але водночас для чого поки що лишалося загадкою.

Врешті Нік наткнувся на нещільно причинені двері, з яких стелилося бліде сяйво, штовхнув їх і опинився у маленькій кабінці з дротами, дошками металом й іншим мотлохом. Посеред усього цього безладу стояв плоский квадрат, який і випромінював сяйво. Перед ним спиною до Ніка у кріслі сидів чоловік.

— О, капітане, вітаю, — сказав він, не повертаючись, — Нарешті здибалися. Ми пасемо вас вже другий тиждень, але ніяк не могли підступитися. Той гаврик все тусувався біля вас. Гарага без вас неохоче літає. — незнайомець тихо розсміявся і повернувся до Ніка.

Ніка пересмикнуло. Настільки страшним видалося обличчя незнайомця: криві губи, нерівні зуби, кілька шрамів через усе обличчя. Проте глос незнайомця звучав привітно.

Чоловік підвівся:

— Сідайте за штурвал, капітане. Напевно засумували за цими відчуттями.

Нік не поворухнувся.

— Навіщо ви мене сюди покликали?

Незнайомець присвиснув:

— Ого! Чим же вони тебе нашпигували?

Нік уважно дивився на незнайомця. Він вже не видавався йому таким страшним і навіть когось нагадував.

— Ну гаразд, Гарагу, ти ж пам’ятаєш? — запитав він у Ніка. — Його то ти не міг забути?

Нік похитав головою.

— Гарага — твій птах, твій розумний літальний апарат, найміцніший і найкращий серед усіх на планеті. Це він знайшов