Читати книгу - "Таврований"

Семен Васильович чекав підтримки від командира. Той на випади Сиромолотного дивився крізь пальці. Вперше перестав прислухатися до думки комісара. Виконував побажання представника УШПР.

Комісар переборов себе. Намагався рівно ставитися до представника. Разом з Ковпаком клопотав про нагородження Сиромолотного орденом. Коли в УШПР засумнівалися в подальшому перебуванні свого представника в з’єднанні, встав на його захист.

Але амбіційного, заздрісного і неврівноваженого Івана Костянтиновича несло далі.

Одного разу біля штабу з’явилася розлючена юрба бійців.

— Де негідник? Ми зараз його розстріляємо, — кричали люди.

— В чому справа? — Вийшов до партизанів Ковпак.

— Говоріть хто-небудь один, — намагався заспокоїти бійців комісар.

З натовпу виділився політрук розвідроти Іван Федорович Ковальов.

— Цей негідник вчора сказав мені по секрету: «Хороші у вас у загоні люди, а ось комісар ваш Руднєв — ворог. У мирний час він сидів у в’язниці, треба його прибрати зовсім».

— Де він є, сволота? Його треба прибрати, — кричав Колька Мудрий.

— Не кричіть, — намагався заспокоїти бійців Ковпак.

— Його прибрати зовсім. Не комісара, — не міг заспокоїтися Шпінгалет.

Натовп не слухав командира і комісара, притискав їх до хати.

Семен Васильович підняв руку, закликаючи до тиші і спокою.

— Прошу заспокоїтися, — сказав він. — Ми розглянемо це питання в парторганізації і повідомимо вам про заходи.

Розлючених бійців насилу вдалося втихомирити.

Але Семен Васильович довго не міг заспокоїтися. По з’єднанню поповзли чутки, що він ворог народу, сидів у тюрмі. Він не соромився свого минулого і вірив у свій колектив. Він знав, що люди в усьому розберуться і правильно його зрозуміють. Його коробило, що тисячі людей зараз обговорюють його минуле. Знайдуться і такі, що прискіпливо будуть розпитувати, що та до чого. І він змушений всім пояснювати. Він кілька днів не вставав з дивана і відмовлявся від їжі.

До нього зайшов Григорій Якович. Він зберігав пляшку казенки. Спеціально для особливого випадку. Виклав на стіл шматок сала, в'яленого ляща. Недарма займався заготівлею риби. Кілька рибин фахівці приготували спеціально для нього.

— Вставай, сусід. Всі боки пролежав.

Семен Васильович встав. Привів себе в порядок. Поправив форму. Розчесав непокірне чорне волосся, поправив вуса. Сів поруч з Базимою.

— Розумієш, сусід, такий настрій, що жити не хочеться.

— Таке у кожного буває, — погодився з ним Базима. — Головне питання, як вийти з цієї хандри.

Він розклав на столі продукти. Дрібними шматочками нарізав домашній хліб. Чорний, круглий, але такий ароматний, що начальник штабу не втримався, підніс шматочок до носа. Засмикалися метелики його вусів.

— Який аромат! Матуся у печі пекла. До кінця життя, напевно, не забуду і смак, і аромат.

Коли випили і закусили, заговорив:

— Представник поїхав до Федорова на кілька днів. Боїться, щоб бійці не вбили. Люди налаштовані агресивно. Горою стали за тебе.

— Я в цьому не сумнівався, — взяв шматочок в’яленого ляща Семен Васильович. — Ми тут, як одна сім’я. Мені від них нічого приховувати. Але він же розтоптав, розмазав мене. Закликав убити.

— Ніколи не міг подумати, що заступник начальника Українського штабу партизанського руху міг таке допустити.

— Ні сорому, ні совісті. Скільки покривав його п’яні оргії перед рядовими бійцями і начальством УШПР, клопочемося з Ковпаком про нагороду…

— Не міг він без узгодження з органами себе так вести…

— У такому випадку ми безсилі…

Григорій Якович продовжив:

— Згадую твої слова про людей з чистою совістю, про наших апостолів правди. В з’єднанні йде інтенсивна подвижка людей, але ми зуміли зцементувати їх у єдине ціле. Зрадників, злочинців і навіть убивць навчили відрізняти добро від зла, порядність від підлості.

— Війна перевіряє людей на вошивість, оголює їхні добрі й погані сторони…

Чоловіки провели за розмовою кілька годин.

Пізно ввечері зустрічали літак. Його розвантажили, вміст перевезли в робочий штаб.

Він знаходився в добротному будинку, де разом з партизанами жили господарі.

Сидір Артемович дивився, як розвантажували мішки. Ця традиція встановилася у нього з тих пір, як він побував у Москві. Він склав заявку і строго стежив за її виконанням. Найбільше чекали партизани зброї та боєприпасів, вибухівки, а їм надсилали, на думку Ковпака, чорті що.

Розбирання вантажу проходило в присутності господарів і рядових партизанів.

Побачивши пакети з написом «Молодому партизану», Сидір Артемович вибухнув лайкою. Він добірним матом лаяв штаб та його керівника Строкача.

Ковпак довго не міг заспокоїтися. Його обурення випирало назовні. Його помічник по госпчастині Павловський намагався заспокоїти командира.

— Це не тільки для нас, — пояснював йому Михайло Іванович.

— Нам тол, патрони треба, а не папір, — розірвав Ковпак один з пакетів.

На підлогу полетіла кольору піску література.

Павловський зауважив:

— Навіщо надсилають папір? У нас є кращий.

Ковпак додав:

— Ми можемо постачати Строкача папером і конвертами. Скільки він захоче. І не такими, як він прислав.

Він розпалювався все більше. Присутні бійці підтримували командира:

— Це ж треба до такого дійти.

Сидір Артемович віддав один з пакетів Павловському і сказав:

— Відправ назад і напиши: «Молодому партизану Строкачу від старих партизан».

Павловський мовчки взяв пакет, сунув у мішок. Він знав, що Сидір Артемович випустить пар і забуде про пакети. Запропонував командиру зайти