Читати книгу - "Вітіко"

вулиця серед ворожих лав ширшала. Далі бився Каста, що зі своїми вершниками долав ворожу міць. Ще далі був Ктибор зі своїми людьми на конях, а поряд із ним — Бенеда і молодий Звест. Вони пробили мур ворожих вершників. Далі билися Богуслав, молодий Юрик, Зецима і Вецель. Навколо великого князя, що в темно-бурому вбранні, матовій кольчузі та шоломі з пряжкою без пір’їни сидів на чорному коні, були його брат Генріх, єпископ Празький Оттон, три абати і старший священик Даниїл, Немой із Нетоліце, старий Мілота, Бартоломеус, старий Преда, Гервазіус і Вшебор. Навпроти князя в лавах ворогів були Конрад зі Зноймо, якого морави обрали великим князем Богемії і Моравії, Вратислав із Брно, Оттон з Оломоуца, Спітигнев, син Борживоя, дядька князя, старий Мікул, старий Родміл, Домаслав із червоною пір’їною на голові, Славибор, Богдан, Мірета, Стрих і Юрата. Вони мали коло себе велику білу корогву свого обраного князя.

Вітіко підскочив на коні до великого князя й гукнув:

— Князю Владиславе, люди з району садиби Плаки та узлісся під Согеном, які стояли між Смілом і Болемілом, пожбурили твою корогву й подалися до ворога. Там утворилась прогалина, яку треба заповнити. Сміл загинув і обидва його сини також, але Ровно, Діт, Озел, я та інші тримаємо лісових людей разом, вони йдуть за нами і стоятимуть, але накажи трохи зсунутись управо, щоб їх не відрізали від тебе!

— Вітіко, — мовив князь, — ми вже отримали звістку про зраду й віддали накази, але ти описав точніше, і прогалину між тобою і Болемілом слід заповнити. Немою, пошли вісників до Одолена, Велислава, Ктибора та інших, нехай вони трохи відступлять і зберуться тісніше, лави мають стати коротші, ми й самі повинні податися назад. Генріху, пошли вісників ліворуч до Хотимира та Дівіша з його сином Здеславом, до Боржебора та Юрика і нехай перекажуть їм повільно відступити назад і податися вправо, щоб зімкнути лави з правим флангом. Господь благословить праведних. Вітіко, візьми в мене двісті вершників із блакитною короговкою, Вецелю, передай їм наказ, і їдьте з ними на те кляте місце і прикрийте його кіннотою, щоб вороги не мали змоги пробратися туди, аж поки ми знову зімкнемо лави. Мерщій! А ви, люди й пани навколо мене, подайтеся назад і змикайте лави, щоб ворог не міг проникнути, ми дамо собі раду й без двох сотень, якщо твердо стоятимемо на вужчому просторі. З Богом і святим Марком!

Вітіко помчав до вершників із блакитною короговкою, а потім на чолі їх, скільки ставало духу в їхніх коней, і на своєму сивому коні показував їм шлях. Вітіко промчав повз Дипольда, повз тих, якими командував Бен, що вже поліг тепер, повз людей Здика, повз Любомира з синами, зятями та людьми, повз паланкін старого Болеміла. Потім виїхав на місце, де стояли зрадники з Плаки. Там лежали полеглі високі вершники Болеміла, розкидані по всьому полю, поміж ними лежали їхні коні та вороги. Вершники Болеміла мали завдання захистити прогалину, заповнити її ціною своїх життів. Болеміл наказав іти на те місце й пішим. Вітіко мчав уперед і праворуч. Аж тут йому вийшла назустріч зграя піших, він не міг роздивитися позначок, тож і гукнув: «Святий Марко!», а вони відповіли: «Сватоплук!». Вітіко наскочив на них і розкидав урізнобіч. Потім мчав далі і знову натрапив на піших, які кричали: «Сватоплук!», і знову розметав їх. Далі вже йшов численний гурт піших з ім’ям Сватоплука на вустах, Вітіко наскочив на них і почасти поклав на землю, а почасти розігнав. Далі він натрапив на чоловіків із довгими ратищами, і Вітіко крикнув їм назустріч:

— Святий Марко!

— Святий Марко! — відповіли вони.

— Петере Лауренцу, ковалю з Плани! — гукнув Вітіко.

— Так, Вітіко, мій юний воїне, це ми, — відповів коваль, — усі твої сусіди, що сиділи коло твого вогню, а одразу за нами йдуть люди Ровна та з Ветржні, люди з Фримбурка і всі лісові люди. Ми домовилися не відходити одні від одних, ми добре попомучились, щоб триматися так міцно, як тепер, і йдемо до людей князя, від яких нас хотіли відірвати.

— То йдіть за мною! — наказав Вітіко.

Він промчав зі своїми вершниками навколо, знову подався ліворуч, піші — за ними, а коли ворожі юрби хотіли продертись, вони розкидали їх і рухались далі, аж поки дійшли до загонів, які кричали: «Святий Марко!». То були люди Болеміла, вони поєдналися з ними, і лави знову зімкнулися. Замість полеглих вершників Вітіко поставив дві сотні з блакитною короговкою.

Коли вже упорядкувались і зміцнили всі ланки, назустріч їм виїхав чималий гурт ворожих вершників і помчав уперед. Вони були дуже ошатні, на багатьох полискували панцери, а їхні коні були мов вогненні.

— Ага, тепер вони їдуть із великим числом і пишнотою, щоб утримати силою те місце, яке приготувала їм зрада, — сказав Пржедбор, що був у загоні під блакитною короговкою. — Ану, зупинімося.

— Стій! — наказав Вітіко.

Вороги, під'їхавши ближче й побачивши, що лави великого князя впорядковані, раптом зупинились і якусь мить чекали. Серед них був чоловік, що мав пишні бойові оздоби. Підперезаний, він був у сірому оксамитовому вборі зі срібними прикрасами. Поверх нього він мав лискучу кольчугу і пояс із самоцвітами, а від яскравого самоцвіту на чорному шоломі стирчала вгору біла пір’їна. Обабіч його щік видніло сиве волосся. То був Начерат, що сидів на золотавому коні. Праворуч від нього був його брат Зната в яскраво-червоному вбранні зі срібними прикрасами, в кольчузі з металевими пластинками з самоцвітами. Він сидів на вороному коні. Ліворуч від Начерата був його син Дус. Він