Читати книгу - "Вітіко"

був у блідо-синьому оксамитовому вбранні, прикрашеному сріблом, і мав лискучу кольчугу, його пояс і піхви меча були прикрашені сяйливими самоцвітами, на синьому шоломі полискували самоцвіти і біла пір’їна. З-під шолома витикалось русяве волосся. Його кінь був білий, як молоко. Був там ще й молодий Мілгост у зеленому обладунку, молодий Мікул, теж у зеленому, молодий Родміл у бурому вбранні, Дрслав у темно-синьому, Зібота в яскраво-червоному, люди і слуги Начерата і Знати в бойових обладунках.

— Болеміле, — гукнув Начерат, — ти чиниш недобре, бо чоловіка, якого ви тепер уже назвали великим князем, ти відкинув у Вишеграді, а тепер відкидаєш того, якого обрав би тоді: Владислава, сина Собеслава.

— Начерате, — відповів Болеміл, — не гукай свою долю. Великий князь сказав, що вона наздожене тебе, і, якби мій онук Даліміл не лежав уже мертвий на полі, вона б уже догнала тебе.

— Та вона й так наздожене його, цього клятого сатанинського батька лицемірства та брехні, що хотів би загарбати всю Богемію та Моравію! — гукнув хтось громовим голосом з-під синьої короговки.

То був статурний чорнявий Пржедбор, що підвівся на сідлі й приготувався до наступу.

— За мною, добрі вершники! — гукнув він.

— Уперед зі святим Марком! — гукнув Вітіко, і наступної миті вершники вже помчали на ворога, забрязкали мечі.

Пржедбор із червоним від гніву обличчям ринув уперед, валив кожного на своєму шляху і за кілька митей добувся до Начерата.

Вони ледве обмінялись двома ударами, як уже опустилась рука Начерата, він захитався в сідлі, а його сіре вбрання зачервонила зсередини кров.

— Дорогу! — гукнув Зната й поквапився на допомогу.

— Дорогу! — крикнув син Начерата і теж уже підскочив, а з ним Мілгост та молодий Мікул.

Люди немов із переляку відсахнулись, і битва на мить припинилася.

Люди зняли Начерата з коня, поклали на землю й нахилилися над ним. А він лише вимовив:

— Сильвестр, Сильвестр…

Потім у Начерата на вустах показалися піна та кров, і він помер.

Люди з його почту понесли його назад, а коли місце, де лежав труп, звільнилося, знову залютувала битва. Зната скочив на коня і несамовито помчав уперед. Збоку від нього був Дрслав. Дус, син Начерата, теж уже вискочив на коня і мчав уперед. Пржедбор поранив Знату, тож той був змушений повернути назад, і повалив Дрслава в калюжу його власної крові. Болемілові вершники, що вціліли, зібрались докупи і, палаючи гнівом та помстою, вбивали ворогів.

Дус, син Начерата, повернув ліворуч, де коло вершників Вітіко стояли лісові люди, виставивши вперед ратища. Дус намагався пробити собі шлях крізь лаву піших. За ним мчали молоді Мілгост та Мікул і решта прихильників Начерата. Дус відбив один спис убік. Першим чоловіком, що стояв перед ним, був Норберт із Плани. За Норбертом стояв Захарія, а за Захарією — молодий Урбан. Норберт упав, залившись кров’ю. Аж тут цієї миті позаду пролунав страхітливий голос:

— Не чіпай дітей!

Кричав Петер Лауренц, коваль із Плани.

Та син Начерата вже напирав на Захарію, що стояв попереду молодого Урбана. І тут побачили, як у чоло йому влучила залізна булава. Дус, син Начерата, похилився на коні назад, його рожеве обличчя посіріло, кров ринула на його гарний убір і на білого, мов молоко, коня. Мілгост і Мікул намагалися підтримати Дуса, але він випорснув від них і впав на землю. Битва на цьому місці знову на мить припинилася, люди Начерата понесли назад залитий кров’ю і знівечений труп його сина. Коваль підібрав свою булаву.

Лісові люди заповнили прогалину в своїх лавах, яку був зробив Дус, син Начерата, і намагалися тепер триматися міцніше. Битва точилася далі. Вітіко керував вершниками з блакитною короговкою і гукав накази пішим праворуч від себе. Мілгост, побачивши, що прогалини, яку пробив Дус, уже немає, вигукнув:

— Вітіко, ти, підступний ошуканцю, а нехай би тебе повісили на найвищому дереві!

Він ледве доказав ці слова, як лісовий спис проткнув йому груди, кров ринула на зелене, прикрашене золотом убрання, і він упав через голову свого коня на траву. Молодого Мікула повалили одразу після нього. Тепер на маленьких лісових кониках підскочили ще й Ровно та Діт. Повалили на землю й Зіботу, а згодом інших численних вершників Начерата, тож решта сяйливих вершників, тепер уже без проводиря, розвернулися й стали тікати.

Люди Болеміла, Вітіко і далі праворуч від них могли тепер трохи спочити. Місцевість перед ними була безлюдна. Зсунувшись ліворуч, вони намагалися дізнатись, чи лави великого князя ще тримаються. Аж тут примчав вісник від нього, сказавши, що лави знову міцно зімкнуті і що вони повинні триматися. Вісник помчав далі праворуч. І справді, можна було бачити, як шовкові малинові корогви там і там майоріли над лавами, що стояли на певній відстані одна від одної, і як здіймається вгору висока корогва князя, проте корогви тепер були ближчі одна до одної, лави набагато покоротшали і стояли вже не внизу коло підніжжя гори, а знов угорі, там, де стояли вранці. Білі корогви ворога, знов упорядковані, рушили вперед, і битва