Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Говорить сьомий поверх 📚 - Українською

Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

249
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Говорить сьомий поверх" автора Анатолій Георгійович Олексин. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 100
Перейти на сторінку:
— це навіть менше, ніж просто знайомий. Знайомого, наприклад, неможливо не знати в обличчя. А далекого родича можна жодного разу в житті не побачити й не почути. Я, чесно кажучи, не наважився б до вас вторгнутися. Якби вони не сказали матері про цей «можливий діагноз». Я повинен негайно довести їй, що «можливий діагноз», можливо, нічого й не вартий.

— А що у вас… можливе? — запитала мама. — Яка хвороба?

— Та сама! — відповів приїжджий, якого звали рідкісним іменем Гнат.

— Яка… «та сама»? — не зрозуміла мама.

— Ну, яка невідомо від чого починається, зате відомо, чим найчастіше закінчується.

— Чому «найчастіше»? — заперечила бабуся. — У цій галузі багато відкриттів!

— Так, безумовно! — голосно підтвердив тато. Хоча взагалі говорив тихо, а коли бабуся починала висловлюватися про медицину, майже завжди виходив курити в коридор. Цього разу він залишився у кімнаті.

Бабуся за все своє життя нічим, крім мігрені, поки що не хворіла, але дуже боялася, щоб не захворів хтось із її близьких.

Вона детально вивчала «Бесіди лікаря», які друкувалися у різних газетах. Після цього протягом кількох днів удома неможливо було закашлятися або чхнути.

«У тих, про кого я читала, теж усе почалося зі звичайного кашлю», — не вгавала бабуся.

Гнатові ж вона сказала:

— Ви абсолютно не схожі на хворого тією хворобою, яку у вас помилково підозрюють. Троє моїх знайомих були хворі на це саме… Ви абсолютно на них не схожі. До речі, всі вони вилікувалися. Тобто їм вирізали… І все чудово!

— А звідки ви знаєте про «можливий діагноз»? — запитав тато.

— Лікарі якось одразу заметушилися. Почали запевняти, що немає нічого серйозного. Я не хвилювався, а вони мене заспокоювали. Тоді я потай зазирнув у їхні папери, Але не злякався. Там поряд з діагнозом стояв великий знак запитання. Ну, а коли лікарі ставлять знак запитання, навіщо ж я сам ставитиму знак оклику? Але вони матері навіщось сказали. Ось тоді я розгнівався! Навіщо було їй говорити?

— Формально вони були праві, — мовив тато. — Родичам слід повідомляти.

— Таж вони не родичам сказали, а матері! — вигукнув Гнат. — Тому-то я й приїхав. Щоб переконати її. Розумієте? І до вас уторгся. Але не турбуйтеся! Я можу спати на кухні. Чи в коридорі на розкладачці.

— На розкладачці спатиме він… — сказала мама і кивнула у мій бік. — А ви спатимете на ліжку. Тут, у цій кімнаті.

— Тільки не турбуйтеся про мене, інакше я вважатиму, що діагноз уже підтвердився, — сказав Гнат. — Розумієте, — вів далі він, — мати сама тягла мене… без батька. Важко їй доводилось. І ми все підраховували: «Ще два роки в школі, потім п'ять років в інституті. Всього, отже, сім!» Потім скидали по одному року. Нарешті я інститут закінчив, почав працювати, і раптом отаке… Хіба це можливо? Мати чекала стільки років! Нарешті дочекалася, а я їй такий подарунок… Це була б жахлива невдячність з мого боку! Швидше б дати їй телеграму: «Доброякісно! Вилітаю!»

— Вона телеграмі не повірить, — засумнівалась мама.

— Я заприсягся, що повідомлю правду. Є у неї ця слабість. Любить, щоб присягалися. Ну я, тільки що — присягаюся своїм здоров'ям. А вона: «Моїм присягнись! Тоді це обдуриш». Звичайно я ухиляюся. Та в цьому пішов їй назустріч.

Наступного дня рано-вранці тато повів Гната до якогось інституту, а звідти до себе в лікарню.

— Увечері ви довідаєтесь про результати, — сказав нам тато.

— Ні, зателефонуй мені на роботу, — попросила мама. — Якщо я раптом вийду з кімнати, передай: усе гаразд.

— Або все погано, — бадьоро докинув Гнат.

— Це виключається! — вигукнула мама. — Я впевнена…

— З будь-якою хворобою можна боротися, — сказав тато.

— А перемогти? — запитав Гнат.

— Звісно… І перемогти! Мати, звичайно, втратила спокій. І чекає запевнень! Хіба можна її засуджувати? Але ви, як чоловік, повинні повірити: цю хворобу перемагають досить часто.

— Та краще все-таки обійтися без неї, — сказав Гнат. Він увесь час посміхався — і я зрозумів, що він хвилюється.

— Мені теж повідомте, будь ласка, — попросив я.

Тато кивнув.


Після п'ятого уроку, у мене був фотогурток, але я не залишився.

Бабуся завжди приходить допомагати мамі вечорами. А це прийшла вдень і заходилася витирати ганчіркою телефон, потім круглий столик, на якому він стоїть. А тоді усе, що було в коридорі біля столика.

Вдома у бабусі немає телефону. І тому вечорами, коли вона приходить допомагати мамі по господарству, додзвонитися до нас неможливо. Після кожної телефонної розмови бабуся доповідає, з ким вона розмовляла. Така у неї звичка. Найчастіше вона повторює: «Це моя шкільна подруга!» І неодмінно зітхає. У неї так багато шкільних подруг, ніби вона нещодавно вчилася у десятому класі. А насправді вона вчилася ще в гімназії.

Але того дня бабуся нікому не дзвонила. Вона чекала. І я чекав.

Нарешті ми дочекалися: подзвонив тато. Звичайно бабуся не любить, коли я втручаюся у справи дорослих. Тут сама почала передавати мені кожну татову фразу:

— Цього у Гната немає. Точно встановили. Він хворий серйозно. Треба робити складну операцію. Але цього немає! Слава богу! — сказала бабуся. Пішла до кімнати й лягла на канапу. Вигляд у неї був стомлений.

Я теж якось одразу стомився…

Та коли за півгодини чи хвилин за сорок пролунали незвичайні дзвінки — надто короткі й надто довгі, я кинувся у коридор і схопив трубку.

— Це містечко, де живе Гнат, — сказав я бабусі. — Звеліли не вішати трубку, чекати. Я перший скажу його матері… Перший!

— А син моєї сусідки

1 ... 89 90 91 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говорить сьомий поверх», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Говорить сьомий поверх"