Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

Печерний сопів і мукав од страху, до вух заліплений динею, безтямно крутив головою. Очі у нього лізли рогом. А світлий медовий сік капав з язика і струмочками біг на волохате пузо. Вертутій не став дивитися на цю стравоїдну муку. Ножем розрубав туго затягнуту вірьовку, відпустив Хворощевого гостя, давши йому доброго стусана на дорогу. Звільнений розбійник з динею в зубах так припустив з баштану, що, здається, біг не по землі, а просто летів у повітрі.

Погомоніли й пристали на думку Сиза — їхати до Варсави, там гуртом порадитись.

Видно, у Варсави вже зібралися і ще хтось мав надійти, бо під березою стояла дерев'яна табличка з написом: «Ласкаво прошу, заходьте до мого корча!»

«Він просто молодець, — подумав про Варсаву Сиз, спускаючись в знамениті підземні катакомби професора. — Ми всі стомились, ми геть розморились від сонця і, якби ще посидіти там нагорі… А тут, в підземному затишку, та ще такому, як в професора, хоч трохи відпочинеш».

Мармусію пропустили вперед — крутими сходами вниз, а потім зайшли Хвороща, Вертутій, Чублик і Сиз.

Не помилились: у Варсави сиділи майже всі стовуси й тривуси, дорослі й малі, не кажучи вже про його учнів-лунаристів. Лихо — воно збирає докупи людей.

Тут, очевидно, довгенько вже точилась серйозна розмова. І коли Сиз пройшов між рядами до стіни і сів на м'який диванчик, він зразу розстебнув комірця, блаженно зітхнув і сказав: «Ну от і все — як дома!» Справді, в цьому розкішному підземеллі (професор називав його — «Лунарний зал») все нагадувало Сизові рідний музей: на стінах горіли світлячки, його світлячки, які він подарував колись професорові на день народження. Величезний купол залу губився в темряві, десь над головою, а внизу, якраз посередині, відливало чистою синьо-голубою водою невелике підземне озеро. На озері був острівець, до нього з берега нависав дерев'яний місток. Професор Варсава у своїй білій мантії, босий проходив скрипучим містком на той острівець, сідав на лавчині під високим горіхом (а живий волоський горіх ріс на цьому ж острові) і звідси починав свої знамениті повчання, звернені до розуму й сердець стовусів-отроків, тобто, простіше кажучи, починав заняття з лунаристами.

Зараз все було, як на тих підземних уроках. Трохи замкнутий, таємничий Варсава сидів на своєму острівці (а ще він любив, щоб коло нього палало невелике лагідне вогнище), на стінах горіли лісові світлячки, в залі стояла тиша, було прохолодно й сутінно, тільки сиділи перед професором не самі отроки-лунаристи, а все населення Довгих озер.

Велась тяжка рада: як боронити себе від навали печерних?

З новоприбулих першим вихопився знов-таки Хвороща. Він став коло висячого містка — у тій же папуаській пов'язці, з великою перчиною за вухом. (Під пахвою він ховав для чогось опецькувату диню). Підняв руку, звертаючись до острова, себто до професора Варсави, котрий слухав усіх уважно, кутаючись в білу мантію і замислено розглядаючи свої босі ноги.

— Шановна громадо! — вигукнув Хвороща. — Що я пропоную при сій недобрій оказії? Коли нападає на нас ворог, не дратуйте, не зліть його, краще пригостіть від щирого серця. Бо ворог стане ще більшим вашим ворогом, якщо ви візьмете найсолодшу диню і ось так, як сьогодні я, просто в рота вражому гостеві…

Хвороща, мабуть, різкувато повернувся, бо диня випорснула з-під руки і з мокрим пришльопом упала додолу, розбилась на купу жовтої кваші.

— Ото й вся твоя рада! Луснула! — буркнув сердито Вертутій.

— Нє, синочки мої, нє! — піднявся за Хворощу дід Лапоня. Він, мабуть, геть не чув, про що тут ведеться мова; він щось мав своє на думці, дуже хвилювався (і «синочки» вимовляв, як «шиночки»). — Тут, я вам скажу, зовсім не в тім заковика, не в тім, шиночки. Як перед судом признаюсь, послухайте: тяжко я нагрішив у житті. Дуже тяжко. Я ловив рибу, велику й малу, їв її з кісточками… А воно з води і підглядало за мною, підглядало, а тоді мокрий лантух мені на голову і в печери…

Всі терпляче слухали Лапоню, хоч і малому було видно: не туди котить воза дід.

Професор Варсава подав знак — хай скажуть своє слово Сиз і Чублик, вони бачили розбійників зблизька, вони рятувались від них.

Встали Сиз і Чублик, разом ступили до містка.

Тепер Варсава — крізь три пари окулярів — дивився на них з острова, а вони з берега — на Варсаву, на його спокійне незгасаюче вогнище під горіхом.

Сиз і Чублик почали з того, як вони королівським кроком йшли через ліс, і як над головою у них з громом і гулом блиснув чорний вогонь, і як заскрипіло усім болючим нутром загибле дерево.

Тут професор (при слові «чорний вогонь») зняв першу пару окулярів і для чогось протер їх.

Далі йшла розповідь про те, як вони рятувалися під водою і як ватага печерних бігла сушею понад берегом, а до річки боялася підступитися. (Професор зняв другу пару окулярів і сказав: «Ага!») Ну й нарешті Сиз повідав про свої не вельми веселі пригоди в підземних катакомбах і про те, як він лякав розбійників живим вогнем свого світлячка. Тут професор ляснув себе по коліну, зняв треті окуляри і голосно вимовив: «Ага! Я так і думав!»

Професор швидко встав, напнув білу мантію і тихим, але врочистим голосом звернувся до лісового народу, до всіх стовусів і тривусів, які в глибокій мовчанці сиділи перед ним по той бік озера.

— Чому так ведеться в лісі, чому так буває на зелених лугах? — почав казати Варсава. — Гляньте видющим оком: кульбаба народжує сто пушинок, в кожній голівці по сто пушинок, і посилає їх великими хмарами за вітром. Біла тополя народжує тисячі пушинок, в кожній пучці тисяча тисяч пушинок, і посилає їх ще більшою