Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

Варсава дмухнув на білу голівку кульбаби, пух злетів над ним густою хмаркою і маленькими парашутиками понісся, погойдався над його острівцем. І тут мовчазні стовуси й тривуси побачили: розлітаючись, пух завертав до вогнища, ніби його тягло туди силою і вкручувало в гарячі язики полум'я. А вся хмарка полинула, погойдалася далі до озера і встелила білими пушинками воду, де їх тут же виловлювала якась дрібна підземна риба. І лише зовсім небагато парашутиків, мабуть, із найважчими зернятами, не полетіли далеко, а сіли тут же на острівці, щоб зійти весною, якщо буде їм вогко й тепло, новими ясно-жовтими квітами.

— Про що нам промовляє правічна мати-кульбаба? — звернувся до мовчазного товариства Варсава. — Вона промовляє до нас: все, що виплоджується зайве, все надмірне в лісі і на зеленому лузі гине або в глибокій воді, — він показав на озеро, — або на суші, — він показав на втоптану стежку, — або у чистому вогнищі.

— Мудро! — вигукнув Сиз. — Мудро ви сказали, вчителю! (Сиз, як ви знаєте, трохи ревниво ставився до професора, не забував його так чи інакше легенько підколупнути, а то й висміяти при нагоді. Але зараз… Не та була нагода, та й схвилював його Варсава своїми мудрими словами.) — Я зрозумів вас, вчителю! І от що я придумав: кручу! Кручу для ворогів! І облогу з живого вогню! Після вечірнього дзвону хай всі приходять до озера! Всі, всі збираймось гуртом, всім лісовим народом!

Довго, тривожно лунав над лісом вечірній дзвін. Сонце сіло в багряні хмари, і одразу впала на землю важка темрява. То тут, то там поскрипували двері, стовуси й тривуси прокидалися, брали з собою лопати й ломики і, як було домовлено, гуртами тяглись до озера. Бамкав, кликав дзвін, а до Сиза вже не залітала в корч зозуля, не чистила дзьоба, не милувалась його білими пишними вусами, не кувала йому дванадцять разів. Сиз підскочив сам, намацав люльку. Мармусія вже стояла коло нього з чашечкою кави, теплий пахкий душок розносився по всій кімнаті. Коли Сиз випив каву, Мармусія подала йому кашне, холодно й рішуче сказала:

— Як ви собі хочете, Сизе, але я не відпущу вас одного. Я піду з вами. Так, так, не ображайтесь, я вам скажу більше. Ви мені нагадуєте знаєте кого? Ви нагадуєте мале нетямуще дитя. Ви самі не знаєте, куди вас понесуть ноги. Ви йдете до озера, та от в лісі, в темряві, ви бачите таємничий вогник і повертаєте раптом туди і летите на світло, на ту принаду, як безтурботний метелик. Хоч знаєте, що можете обпалити собі крила. Скільки разів ви обіцяли мені, що будете обережні? І скільки разів ви тонули, падали з круч, були на краєчку смерті?.. Отож! Як собі знаєте, а я беру лопату і йду з вами!

Сиз буркнув, хотів заперечити, що грабарка — не для її жіночих рук, однак Мармусія холодно стисла губи і на очах Сиза з рішучим викликом надягла великі парусинові рукавиці, взяла лопату і сперлась на неї в застиглій промовистій позі: от! Не Мармусія, а справжній копач!

Сиз тільки прикахикнув і люлькою пошкріб потилицю. Знав: сестру не схитнеш, коли вона щось взяла собі в голову!

Вийшли разом на вулицю.

За порогом Сиз пустив кільцями дим і глянув на небо: хмарило. Темна буде ніч, темна й душнувата, і коли б ті хмари не принесли дощу з грозою.

«Кхе!» — сказав Сиз і покликав Мармусію, щоб допомогла йому нагребти сухого листя папороті. Там, де стояв їхній корч, тепер зяяв круглий тунель — вхід під землю. Вони вдвох нагребли купу листя і гарненько затулили тунель, примаскували його від непроханих гостей з лісу. І вдвох пішли понад озером, Мармусія попереду, а за нею Сиз.

Важка душнувата ніч висіла над землею. Ліс наче підступився до самого берега, весь заповнений тишею й похмурою млою. Мовчало небо, і десь внизу ледь-ледь зблимувало озеро.

Пройшли піскуваті горби й побачили: над озером зібралося повно лісового народу, хто з лопатами, хто з грабарками, а хто прикотив і тачки. Народ глухо гомонів і товпився, а в темряві здавалося — ворушиться мурашник.

Розступилися і пропустили Сиза до гурту. Чіпким оком Сиз оглянув берег: саме те місце, що треба! З лісу вела сюди велика галявина-луговина, трава тут стелилася рівною скатертиною до самого озера, і тільки над водою берег круто обривався вниз. Правда, стіна кручі була неширока, з двох боків обвалена і зсунута так, що можна було на пологих обвалах і зсувах легенько з'їхати до води. От Сиз і намислив: вирівняти стіну, засадити її на краю кущами, щоб коли хто вискочив з лісу, то не бачив, де обривається земля і де западає вона під ногами глибоченним зривиськом.

Словом, закипіла робота.

Чублик одразу кинувся до тачки, а дід Вертутій вирівнював кручу, обрушував землю, і, коли візок був повний, Чублик з веселим присвистом відкочував землю геть і звалював її у ямище. Мармусія… О, треба було бачити, як працювала серед гурту Мармусія! Делікатно, з гордовитою неквапливістю ставила вона туфельку на лопату, притупувала ногою і мов не землю — пригорщу золота набирала на штих і зсипала з кручі. Все це вона робила, як на врочистому бал-маскараді. Ніхто б не подумав зараз, що Мармусія, коли треба, тією ж лопатою може любесенько вгріти по