Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Нібито позбавлені тогочасних політичних упереджень сучасні дослідники вважають, що обидва закони «підбивали підсумок усьому процесові українського державотворення в 1917—1920 pp., суть якого полягала в поступовому переході від парламентської до президентсько-парламентської моделі організації влади»[513]. «Цей закон, – читаємо хіба в єдиному з досліджень на цю тему, написаному не просто фаховим юристом, а ще й авторитетним суддею, – виявився конституційним актом, який базувався не на класичному, а на новітньому уявному (оманливому, дуалістичному, кульгаючому) конституціоналізмові, тобто квазіконституціоналізмі, що мав первісними джерелами бонапартистську конституцію 1799 p., монархічну Конституційну хартію 1814 р. та численні німецькі октройовані закони. Авторитарний за своїм характером, цей закон, – веде далі дослідник, – не міг дати ані суттєвого прирощення знань, ані збагатити практику демократичного державотворення. <…> Чимало його положень застосовувалось у екзилі ще досить довго. Саме на підставі розглядуваного тимчасового закону після вбивства у 1926 р. Головного отамана верховну владу в УНР прийняв на себе А. Лівицький».[514]

Після встановлення влади над ядром своїх етнічних територій Росія та Польща, Румунія та Угорщина пред'явили світові та одна одній свої права на «українські етнічні землі». У випадку Польщі це була пропозиція повернутися до спільного минулого, пропозиція, обґрунтована історичними та правовими аргументами. Більшовики запропонували нову ідеологію спільного майбутнього, ідеологію тотального розриву з минулим – отже, ідеологію виходу за межі цивілізаційної моделі, що існувала, ідеологію нової цивілізаційної моделі, принципово відмінної від попередньої.

Спроба вийти з однієї цивілізаційної моделі та створити замість неї нову завершилася історичною катастрофою. На території підросійської України запанував цілковитий адміністративний, фінансовий, господарський хаос. Промислове виробництво сягало хіба що 15—20 відсотків від довоєнного, посівні площі скоротилися на третину, урожайність зернових – принаймні на 25—40 відсотків, поголів'я основної тяглової сили – коней – на 1 млн голів, реманент – на 60%. Натомість у 1920 р. вже існувало 960 колгоспів[515], організація яких стала «логічним наслідком» безумного земельного декрету Чехівського-Шаповала. До речі, запровадити самі колгоспи Директорія не встигла «лише за браком часу».[516]

Фантастичними виявилися людські втрати. За період 1914—1920 pp. лише українське село втратило вбитими та зниклими безвісті щонайменше 3,5 млн осіб[517]; абсолютна їх більшість – чоловіки репродуктивного віку. Зруйнованою виявилася сама тканина буденного людського життя: населення було позбавлено продуктів харчування в необхідній кількості і необхідному асортименті, не працювали правоохоронні органи, комунальні служби, системи охорони здоров'я, катастрофічно бракувало пального, житла, медикаментів, товарів повсякденного вжитку тощо.

Масштаби гуманітарної катастрофи оцінити неможливо навіть сьогодні. Очевидно лише, що на історичну арену сучасної України вийшли два нові типи людини – хижаки, позбавлені елементарних моральних понять, та безпринципні ж пристосуванці, основною метою життя яких стало лише фізичне виживання за рахунок знищення інших.

Злочинна авантюра зі створенням «національної» селянської Української держави, заснованої на принципах ігнорування права, відмови від дотримання цивілізованих принципів соціального устрою, як-от право приватної власності, захисту природних прав та свобод громадян, завершилася так само ганебно, як і починалася. Платити за цю ганьбу довелося народові, який – ніде правди діти – став співучасником цього злочину.

Відкритим у цій історії залишається хіба одне питання: коли цей рахунок буде закрито і якою буде остаточна сума?

На переконання автора даної розвідки, наше сучасне та наше майбутнє, сучасне наших дітей та онуків, майбутнє їхніх нащадків жорстко детерміноване. Попри будь-які намагання, ми не можемо вийти за межі цивілізаційної моделі, в якій ми фізично існуємо «тут і тепер. Так само як не можемо вийти за межі законів, що жорстко детермінують функціонування і розвиток фізичного світу. Для того, щоби визначити наше майбутнє, якщо завгодно – сформувати сьогодні головні принципи, правила, закони нашого майбутнього життя, треба дати межово чітку відповідь на принципове питання. Питання таке: хто є носієм права і, отже, суверенітету? Наступним, жорстко пов'язаним із попереднім, є питання про співвідношення «права» та «суверенітету». Якоюсь мірою воно нагадує проблему filio que: від кого воно, право, походить (наприклад, від Бога чи Творця світу), через кого реалізується (Аллаха, короля, народ, парламент)?

Відповіді на ці питання можуть різнитись, наприклад, так. Право походить від Бога і реалізується через володаря, який є носієм та втіленням суверенітету. Наприклад, у Московії, чи то в сучасній Росії, це людина, яка сидить