Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена.

— Загриміло — я прокинулася, — розповідала Соломія. — Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося…

— Де? — поцікавився Максим Іванович.

— Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами…

— А якого кольору?

— Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно, — злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все!

— Що все?

— Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок!

— Яких ложок?

— Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі — там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити?

Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом.

— Чудово, чудово, — муркотів Максим Іванович. — Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло!

— В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього.

— А в тому, Ониську Карповичу, — повчально сказав учитель, — що збіглося докупи два дивовижні явища — астрономічне і метеорологічне. Винятково! Треба записати всі ваші розповіді, зібрати докази. Шибки, полуджений чавун. Передамо все це вченим, щоб вони мали над чим пометикувати!

— Не знаю, як вам, а мені такі явища ні до чого! — сердито озвався дід Онисько. — Таке знялося, наче перед кінцем світу! Я заховався у хату, а воно мигає, а воно періщить, та так страшно, так страшно, що я, хоч і не вірю, почав молитися! Молюся, а воно гримає! Молюся, а воно гримає! Молився, молився — один чорт! — не помагає! Тоді я голову під подушку, щоб не видно було, та й заснув!

Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело:

— Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження…

— Як так? Розкажіть?

— Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи?

— Еге, — згодилася Соломія, — сонце сідало на спеку…

— Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється…

— Вода! Водяна пара! — хором закричали діти.

— Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її!

— А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли?

— Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці.

— А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко.

— Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються…

Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний.

От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза.

— Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово!

— Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому!

Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав