Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Оце штука! — вигукнув я. — Опинитися в таких глибинах, куди ніколи не пробиралася жодна людина! Гляньте, капітане, ви тільки гляньте на ці пречудові скелі, на ці печери, де не було жодної живої істоти, на цю найнижчу точку земної кулі, де вже неможливе ніяке життя! Яка загадкова місцина! І чому ми повинні розлучатися з нею, зберігши самі тільки спомини?

— А вам хотілось би, — запитався капітан Немо, — чогось більшого, ніж спомини?

— Що саме маєте ви на думці?

— Я хочу сказати: немає нічого легшого, як сфотографувати цей підводний краєвид.

Не встиг я висловити свого подиву, як за наказом капітана Немо до салону принесено фотографічного апарата. Віконниці одчинилися, і прожектор осяяв океанову глибінь. Жодної тіні, ані найменшого миготіння! І сонце не освітило б так ясно вподобаного до фотографування краєвиду. «Наутілус» завмер на місці. Ми навели апарат і за мить мали прекрасний негатив.

На знімкові видно первозданні скелі, яких ніколи не осявав сонячний промінь, гранітну основу земної кори; глибокі печери, видовбані в кам'янистому масиві; на диво чіткий рисунок скель, ніби вималюваний пензлем фламандських митців. А над усім підноситься хвиляста лінія гірського пасма. Я не годен описати цього ансамблю чорних, блискучих, ніби відполірованих скель, без прозелені моху, без жодної кольорової плями, цих дивовижних форм, величавих і таких незвичних у водній стихії, цього високого громаддя, що своїм підніжжям опиралося на залите електричним світлом піщане дно.

Тим часом капітан Немо сказав:

— А тепер, пане професоре, пора підійматися. Не слід надто довго піддавати «Наутілус» такому великому тискові.

— Що ж, підіймаймося, капітане.

— Тримайтесь добре!

Перш аніж збагнути те застереження, я впав на килим.

За капітановим наказом зупинили гвинта, бічні площини поставили вертикально, і «Наутілус», мов повітряна куля, метнувся догори. Він розтинав товщу води з глухим свистом. Крізь вікна нічого не було видно. За чотири хвилини «Наутілус» пролетів чотири льє — відстань між дном і поверхнею океану, — вигулькнув у повітря, мов летюча риба, а тоді знову шубовснув у воду, знявши величезний водограй бризок.

Уночі проти чотирнадцятого березня «Наутілус» знову взяв курс на південь. Я гадав, що на широті мису Горн він обмине його зі сходу і, вийшовши з вод Тихого океану, скінчить своє навколосвітнє плавання. Аж ні — судно простувало в напрямку Австралії. Куди ж ми пливли? До Південного полюса? Але ж це безглуздя! Я починав вірити — Недові побоювання щодо капітанової нерозважливості таки слушні.

Від недавнього часу канадець не заводив зі мною розмов про втечу. Він став відлюдкуватий і мовчазний. Я бачив, як гнітить його наше тривале ув'язнення, і відчував — він дедалі лютішає. Коли Нед зустрічав капітана, очі йому спалахували зловісним вогнем, і я вже побоювався, щоб він зопалу не накоїв якоїсь халепи.

Того дня, чотирнадцятого березня, Консель і Нед Ленд зайшли до мене в каюту. Я спитався, що їх сюди привело.

— Хочу вас, пане професоре, дещо запитати, — відповів канадець.

— Будь ласка, Неде.

— Як ви думаєте, скільки душ на борту «Наутілуса»?

— Не знаю, друже мій.

— Я гадаю, — правив Нед, — щоб керувати таким судном, не треба великої команди.

— Авжеж, — відповів я, — на це вистачить чоловік десяти — адже судно оснащене такими досконалими навігаційними приладами.

— Гаразд! — мовив канадець. — А чому ж їх тут більше?

— Чому? — перепитав я і пильно подивився на Неда Ленда, відразу збагнувши, куди він хилить. — Бо «Наутілус» — якщо мої здогади правдиві і я правильно зрозумів, у чому сенс капітанового життя, — не просто корабель. Це підводне судно править за притулок усім тим, хто, як і капітан Немо, порвав зв'язки з землею.

— Може, й так, — сказав Консель. — Та, зрештою, «Наутілус» вміщає обмежену кількість людей. Чи не визначив би пан професор, скільки тут найбільше може бути душ?

— А як його визначити, Конселю?

— Вирахувати. Тоннажність судна панові професорові відома, отже, відома й кубатура повітря. А знаючи, скільки кисню потребує одна людина і взявши до уваги, що «Наутілус» кожної доби поповнює…

Консель ще не доказав, та я похопив його думку.

— Я зрозумів тебе. Вирахувати не штука, тільки я не певен, що результат буде правильний.

— Дарма, — наполягав Нед Ленд.

— То полічімо, — сказав я— Кожна людина споживає за годину стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря, а за добу — кількість кисню, що міститься в двох тисячах чотирьохстах літрах. Отже, слід поділити водотоннажність судна на дві тисячі чотириста…

— Еге ж, — сказав Консель.

— А коли водотоннажність «Наутілуса» півтори тисячі тонн і в кожній тонні тисяча літрів повітря, то «Наутілус» містить півтора мільйона літрів повітря; отже, поділивши цю цифру на дві тисячі чотириста…

Я взяв олівця.

— …дістанемо шістсот двадцять п'ять. Виходить, «Наутілус» містить кількість повітря, якого вистачить на добу шестистам двадцяти п'яти чоловікам.

— Шестистам двадцяти п'яти чоловікам, — повторив Нед Ленд.

— Але ж усі ми, разом узяті,— пасажири, матроси, офіцери, — не

складемо і десятої частини цієї цифри.

— І то багато для трьох чоловік! — пробурмотів Консель.

— Отож, бідний мій Неде, раджу вам тільки набратися терпцю.

— І терпцю набратися, і, головне, — скоритись, — докинув Консель.

Консель знайшов потрібне слово.

— Зрештою не йтиме ж капітан на південь вічно. Колись