Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

І не даремно це робив. Обережність не раз рятувала з пащі нових поневірянь, чи смерти.

Коло одної станції (назви не пам’ятаю) два рази переходила здоровезна жінка в чоловічих чоботях. Помітила мене, як врем’янкою підходив до станції. Я вчасно присів і стежив. Вона зміркувала, шо я пішов у обхід, і махнула за станцію, сподіваючись мене там перестрінути. Я зробив зайвих кільометрів з п’ять, по вуха вліз у болото і, затаївши дух, ступав на врем’янку яких два кільометри від станції. Вона, правдивіше, він – стояв на врем’янці під деревом і визирав. На щастя, я помітив і прикляк.

Щоб не наражуватись на переслідування, я збіг у ліс і пройшов ще з кільометр. Та щойно перескочив на врем’янку, як мене заглушило: «Стой!» Я машинально кинувся до лісу, обсипаний пачкою стрілів з автомату.

Біг-спотикався силою дикого коня. Перескакував величезні прогалини з корча на корч, летів у безвісті, не думаючи – куди, біг, доки сили було. А її десь взялося тоді досить. До речі, вибіг на суху лісовину й подався ще шмалкіше, щоб чекіст не встиг перебігти.

Це було під вечір. До півночі не навертався до врем’янки, йшов лісом. Лише під досвіток ступив на врем’янку.

Змора налягала з новою силою, голод валив з ніг. Він, здавалося, був ще гостріший, ще болючіший. Спробувавши давно небаченого хліба, хоч і кислого, вівсяного, я марив ним, він полонив мій зір, накручувався в мозку. Вся утроба моя хотіла бодай кришкою закропитися.

У додаток став накрапати дощ, перший дощ за час утечі. Разом з ним узявся холод, справжній пізньо-осінній холод з вітром, сльотою.

А холод з голодом доконували свого. Я ледве пересувався по шпалах залізниці, дригонячи всім тілом, дубіючи. Інстинкт небезпеки тоді завмер. Я жадібно прагнув їжі й тепла.

Ледве доліз до перестанку. Розум не думав тоді про заграділовку. Я сміливо йшов у надії погрітися, бодай і в руках чекіста.

Та перестанок без людського житла – лісовий склад. У ті хвилини я жалкував, що не було там людських осель. Зігнувся під стіс. Поліна складені квадратом здовж і поперек. Але недобре укривало. Вода стікає бровками й холодними струями скапує мені за шию, мочить одежу. Холодні струї патьоками повзуть по тілі й шкребуть по нервах. Не сидиться.

Побачив діру-криївку під самим сподом. Не розміркувавши, без надуми сунусь туди. Встромив голову, – не лізуть плечі. Порушив спиною, потиснув – подався трохи верхній шар, я проліз трохи. Але простягнутися не можу. Вперся плечима, напружився колінами і… спіднє бокове поліно сповзнуло, відкотилось, а на мене, ніби сто пудів обрушилось! Здавило голову, в очах помутилось. Метнувсь плечима, смикнув назад – не поворухнусь… А в ухах молотки стукають, у мозку тисне, в грудях душить, болить… Трачу притомність…

Прийшов до пам’яти. Збагнув, що сталося, і раптом виборсався всім тілом, як пійманий дикий звір. Не помагає. Боже, що робити? Горю, палаю з ляку-безсилля й болю.

– Спасіть! – заверещав дико на все горло раз, другий. Ніхто не обзивається.

Забився, засовався ще шаленіше, шкрябав пальцями, гриз зубами поліно, крехтав, надимав, що було сили, кожний м’яз, кожний атом тіла й завмер знеможений, напівпритомний…

Довго лежав, не тямлячи себе, несвідомий свого стану. Нараз очунявся, відітхнув. Завернув голову – і кинув оком на друге бокове поліно. Вхопився за це. Напружився – перекрутився боком. Обперся спиною в один бік, ледве зігнутим коліном у другий, сціпив зуби й потис – не рухається… Боже, невже загину так ганебно?.. Чую знов підступ непритомности… У висках вицокують ковалі. Млоїть все тіло… Невже?..

Нараз борснувся, як вепр, лигнув повітря, бехнувся всім серцем і з розгону шпурнув удруге. Поворушилося! Зрадів. Десь сила прилинула. Скоцюрбився коліньми й бацнувся втретє. Слизькі поліна раптом розкотились, і зверху утворилася діра. Слава тобі, Боже! Висунувся на повітря і – будь ти проклята – така криївка.

Потьопав мокрим краплистим дощем, шльопаючи по ховзьких шпалах. На сході починало сіріти.

Іду, трясуся в лихоманці. Вже щелепи болять від цокання зубів. Безсилію, пристаю від змори-холоду. Ще трохи, ще кільометр, не більше – і впаду закоценілим трупом! А ляк підкошує остаточно. В мозку формується жахлива думка: впаду – задубію.

Погрітись, попоїсти – кричить, голосить вся істота. До хутора, на ласку людей, хоч би що.

І в двох кільометрах, у ранішньому плаксивому тумані замаячіло село.

Звертаю без надуми. Чапаю грузькою пісковою борозною, ступаю на мокрі в калюжах суголовки, заходжу з південного краю й оглядаю, вовк голодний, двори. Вступаю у ворота найбільшого з них. Величезна деревляна будівля під однією деревляною покрівлею. Обходжу її раз, другий. Кудою ж вступити до хати. Чудні у них порядки: хата, хліви, клуня й комора – все разом, під одним дахом. Як горить, то все добро до останку. А це буває неймовірно часто. Пожежа – то в них найжорстокіший та найголовніший ворог. На це виходить добра половина громадської ініціятиви, сили й коштів. Є спеціяльна охорона від вогню, в якій працює в обов’язковому порядку все населення від 10 до 60 літ. Як ударить дзвін – старе й мале кидає усе з рук, бодай, вмираючого хворого, і летить на пожежу. Село, хутір розбивається на відділи: водовозів, гасярів, ломарів; в ознаку – який двір до якого відділу належить, – на ріжку кожного двора вирубано: сокира – ломар, кишка – гасяр, відро – водовоз. За саботаж під час вогню карається суворим самосудом.

Обходжу навколо двору, бачу вікно; знаходжу двері, стукаю – не обзиваються. Відчиняю сам і йду, мабуть, клунею. А в голові вицохкує якийсь злий дух. «Божевільний: сам у руки лізеш». Стримуюся, вагаюсь. Бачу сіно. Кольнуло в думці: заритися з головою, виспатись у теплі, висушитись до вечора, а там розглянутись – може якесь курча чи порося… І вже ліз у куток на сіно.

– Куда палєз?! – приголомшив мене криком жіночий голос. Я задубів на місці і як пійманий за руку кишеневий злодій, як тихий ідіот, мовляв, бери мене на катування.

Баба підступила, оглянула мене і злагідніла в тоні. Я ще не зміркував з оторопіння, як вибріхуватись, а вона заговорила тихо й злякано:

– Ухаді, чалавєк добрий, ня то, как варатітся мужік із сєльсавєта, то уж не сдабравать тєбя-та. Ня туда папал, радімай. Вчарась чацвєрих ентакіх звязалі-та; адін, гляді, бяжать атважілся, да нє такім мужікам папался; падстрєлілі окаянниє, как ягньонка. Сяводня хараніть будут, мужік мой в сєльсавєт паетаму папльолса. На кромку, да скарей бягі с дяревні-та…

Готовий був я від шматка хліба відмовитись, аби лиш скорше вилетіти з двору радянського служаки. Вибіг на вулицю й дивлюсь найближчої