Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

переважно представники еліти, які відвідували її в конкретний час (наперед обумовлений) і кожен із них мав свої звички та вподобання — іноді доволі екстраординарні, м’яко кажучи, як от суддя Ламейра, який страждав відносно гострою формою копрофілії[62] — та не було клієнта, який би вийшов від неї невдоволеним. Так-так, у Тавіньї всі клієнти діставали те, по що приходили, — байдуже, чи то звичайні пересічні чоловіки, як от доктор Теодоро, чи старі жартівники, яким доводилося довго смоктати, щоб їхня зброя набула стану бойової готовності, чи клієнти, що вершиною екстазу для них було пестити пальцями її лоно, — всі без винятку виходили від неї вдоволені та сповнені блаженства.

Щочетверга рівно о восьмій вечора доктор Теодоро гостював у неї вдома і завжди його оточувала повага та чемність. Він вмощувався у кріслі-гойдалці навпроти Отавіани, яка плела шкарпеточки для немовляти, присьорбуючи особливий фруктовий лікер із монастиря Лапа, і вони мило теревенили про всілякі актуальні події та газетні новини. Завдяки постійному спілкуванню з освіченими чоловіками ерудиція Тавіньї чимраз збагачувалася, вона вміла підтримати приємну інтелектуальну розмову, а тому в Сапоті всі вважали її інтеліґентною особою і часто радилися з нею щодо різноманітних питань. До того ж вона любила покритикувати новітні звичаї, відсутність порядку і розбещену безбожну сучасну молодь.

Цілісінький вечір фармацевт вислуховував повчальні постулати мулатки: «Цей сучасний світ повністю втрачений, сеу доктор, нічого святого в ньому не зосталося». Згодом вони переходили у спальню, де на білосніжних накрохмалених простирадлах витали аромати зілля і п’янких любощів. І саме завдяки спальні — це варто наголосити — в Отавіани ніколи не виникало жодних підстав сумніватись у фармацевтовій мужності.

Без додаткової оплати доктор Теодоро іноді залишався в її обіймах до півночі, бувало що й давав хропака на зручному м’якенькому матраці, згорнувшись клубочком біля теплої, турботливої Отавіани, яка дбайливо оберігала його сон. Перш ніж розпрощатися з гостем, вона іноді пригощала його мунгунзою[63], солодким рисом, канжикою та чаркою лікеру, «щоб привести його до тями», як кокетливо всміхаючись, шепотіла смаглява красуня.

Кумасі не записували фармацевта у лави холостяків і не вплутували його в інтриги ще й тому, що знали який відданий він своїй паралізованій матері, для якої був усеньким світом. Її розбив параліч, щойно доктор Теодоро закінчив університет, і щоб хоч якось розрадити її, він пообіцяв не одружуватися, доки вона житиме. Це найменше, що він міг зробити на доказ своєї відданої любові.

Його батько помер, ще коли доктор Теодоро готувався до вступних іспитів. Він хотів було покинути навчання й осісти в містечку Жекіє, де вони тоді мешкали, і назавжди впрягтися в ярмо торгівлі за прилавком успадкованої від батька мануфактурної крамнички; та крамничка, купа боргів і світла пам’ять про батька — це все, що зосталось у Теодоро. Одначе вдова, з першого погляду страшенно слабка і тендітна жіночка, такої жертви від сина не прийняла: її покійний чоловік понад усе мріяв дати синові вищу освіту, адже хлопець чудово навчався і йому пророкували велике майбутнє. Теодоро готувався до вступних іспитів, тимчасом як мати опікувалася крамничкою. Він лише трішки відступив від задуманого і, замість медицини, пішов на фармакологію, бо це дозволяло йому закінчити університет на три роки раніше.

Від ранку до ночі вдова гнула спину, поралася по господарству і у крамничці, виплачувала борги й утримувала сина. Незабаром він знову спробував покинути навчання, але мати знову не дала це зробити: все, що від нього потрібно, це сумлінно навчатися, здобути освіту, а вже по закінченні він може працювати скільки завгодно.

На випускному вечорі, коли вона побачила свого єдиного сина в чорній випускній мантії, з дипломом і перснем, бідна жінка не впоралася з емоціями, які її переповнювали, і, коли повернулася в готель, у неї стався крововилив у мозок. Вона дивом вижила, проте її назавжди скував параліч.

Ледь не втративши матері, молодий фармацевт, хоч і дещо мелодраматично, втім, цілком щиро, заприсягнувся, що буде з нею завжди і не одружиться, доки вона жива. Наступного ж дня він забрав назад свої освідчення в нареченої Віолети Са і відтоді так не мав іншої коханої. Єдиною його втіхою та розвагою був фагот, на якому він навчився грати ще гімназистом.

Крамничку в Жекіє він продав і викупив покинуту аптеку в Ітапажипе, попереднім власником якої був лікар: на старості медик звар’ював і доживав віку в психіатричній лікарні, куди його запхали родичі. Доктор Теодоро винайняв будиночок неподалік аптеки і повністю віддався роботі та догляду за своєю прикутою до інвалідного візка матір’ю, яка не тямилася з ревнощів за сином. Щовечора, примостившись поруч із нею, доктор Теодоро награвав сольні п’єси для фагота, щоб хоч якось розважити хвору.

Багато років поспіль фармацевт майже не виходив за межі свого кварталу, де він був вельми шанованою людиною. За протекцією нового знайомого, музиканта Аженора Ґомеса, доктора Теодоро з його фаготом прийняли в аматорський оркестр, де, крім нього, грали лікарі, інженери, адвокати, суддя, службовець та двоє крамарів. Щонеділі збиралися то в одного, то в іншого вдома і виконували свої улюблені твори.

З новим господарем аптека знову почала процвітати, а за доктором Теодоро закріпилася непохитна слава порядної й доброї людини.

А скільки молодиць смалило до нього халявки, скільки містків прокладали до його невблаганного серця. Однак він і не думав відступатися від свого наміру і жодній не подавав надії, переконаний, що не має права дурно забирати в них час. Усю його увагу та ніжність було зосереджено на паралізованій матері: для неї були всі його квіти, шоколадні цукерки та делікатні сувенірчики, і навіть створено сонату на знак взаємного обожнення та відданості: «Вечори материнської любові в Ітапажипі».

Коли колишній власник аптеки помер, так і не одужавши, доктор Теодоро взяв на себе всю майнову тяганину, мов був близьким родичем осиротілої сім’ї. Вочевидь, саме тому вдова аптекаря надумала одружити доктора Теодоро зі своєю молодшою донькою, доволі безпутною й фривольною особою. На щастя, він і не думав порушувати своєї обіцянки, інакше зазіхань на його свободу було б не уникнути. Наполеглива вдова вже почала звертатися до нього як до зятя, на правах законної тещі. Єдине, як можна було вийти з цієї нездорової ситуації, — вилучити свою частку й раз і назавжди забути про аптеку та про небажане одруження.

Коли постало питання, куди вкласти виручені кошти, один знайомий (ми вже мали нагоду з ним познайомитися, коли він ледь не переїхав дону Розилду на вулиці Чилі, ще й смачно вилаявши її), експертний представник фармацевтичних продуктів