Читати книгу - "Іствікські відьми"

реальне створіння, як ми з вами. Він — шляхетне створіння, а в плані творіння — дуже прекрасно створене. Лишень уявіть собі той Великий Лик, як Він, схилившись, усміхається крізь бороду в той час, як Його чудесні пальці з янгольським манікюром крутять, наносячи останні штрихи, давнього доброго черевного сисуна Schistosoma: ось це і є Творіння. А зараз я хочу спитати вас: хіба це не жахливо? Хіба ви не зробили б краще, якби мали на те ресурси? Хай йому чорт, та я певен, що зробили б. Тож наступного разу голосуйте за мене, о’кей? Амінь.

На кожних зборах має бути чужинець. Не запрошеним сьогодні самітником була Зукі Ружмон, що сиділа позаду, вдягнена у крислатий солом’яних капелюх, аби приховати прекрасне блідо-руде волосся, і великі круглі окуляри, аби читати гімни й робити нотатки на полях своєї копії програмки. Її непристойну колонку «Очі й вуха Іствіка» відновили, щоб додати «Віснику» «сексуальності». Вона провідала про Деррілову духовну проповідь і прийшла, щоб написати про неї репортаж. Бренда з Деррілом, з їхнього місця на підвищенні кафедри, мабуть, бачили, як вона прослизнула під час першого гімну, але Ґрета, Дон чи Роза Геллібред не відали про її присутність, а оскільки вона вислизнула під час першого стансу «Отче, що дари розносиш», між двома фракціями відьом не сталося жодної конфронтації. Ґрета почала нестримно позіхати, Дон — несамовито терти свої тьмяні очі, а на туфлях Френні Лавкрафт розійшлися пряжки; втім ці всі прояви можна списати на природні причини, як і те, що, зазирнувши у дзеркало, Зукі знайшла в себе вісім-десять нових сивих волосинок.

* * *

— Тож вона померла, — сказала Зукі по телефону Александрі. — Десь о четвертій ночі. З нею був лише Кріс, та й той заснув. Те, що в неї нема пульсу, помітила чергова медсестра.

— А де був Дерріл?

— Пішов додому трохи поспати. Бідолаха, він же справді намагався бути старанним чоловіком, ніч за ніччю. Це тривало кілька тижнів, і лікарі дивувалися, як їй вдається так довго протягнути. Вона виявилася міцнішою, ніж усі гадали.

— Це так, — сказала Александра, бездумно.

Відчуття провини відпустило її обтяжене серце, поступившись місцем осінньому настроєві, спокою зречення. Це діялось після Дня праці, й по краях навколо її подвір’я хирляві дикі айстри змагалися з золотушником і темнолистими будяками, з колючими реп’яхами. Пурпуровий виноград з її альтанки вже доспів, і те, що не встигли з’їсти гракли, попадало, розтовкшись на цеглинах; він був надто кислий, та й цьогоріч Александра не мала настрою робити желе: пара, ситце й маленькі баночки були надто гарячі, щоб до них торкатись. Поки Александра міркувала, що б це ще сказати Зукі, у неї з’явилося відчуття, що ставало для неї чимраз більш звичним: вона відчула себе поза межами свого тіла, дещо оддалік споглядаючи його в його жалюгідній обмеженості, смертній довжині й ширині. Ще один березень, і їй виповниться сорок. Таємничі болі й свербіння продовжували турбувати її вночі, а док Патерсон не міг нічого знайти. Це був повненький лисий чоловік, з руками, що виглядали, ніби їх надули, такі вони були широкі й м’які, такі рожеві й чисті.

— Я почуваюсь гнило, — оголосила вона.

— Ой, не переймайся, — зітхнула Зукі, сама говорячи втомлено. — Люди постійно помирають.

— Я просто хочу, щоб мене обійняли, — неочікувано сказала Александра.

— Люба, а хто не хоче?

— Це все, чого вона хотіла.

— І отримала це.

— Ти маєш на увазі Дерріла?

— Так. А найгірше — це те, що…

— А куди ще гірше?

— Насправді мені не можна казати це навіть тобі — Джейн розповіла мені цілком таємно; ти ж знаєш, вона зустрічається з Бобом Озґудом, а той вивідав це в дока Пета…

— Вона була вагітна, — сказала їй Александра.

— Звідки ти знаєш?

— А що може бути ще гірше? Це так сумно, — сказала вона.

— Навіть не знаю. Не хотіла б я бути тією дитиною. Мені чомусь здається, що Дерріл не створений для батьківства.

— То що він тепер робитиме?

Перед внутрішнім оком Александри огидно завис ембріон: тупоморда риба, скручена, як декоративний дверний молоток.

— Ой, думаю, десь те ж саме, що й раніше. У нього тепер нова компанія. Я ж тобі розповідала про церкву.

— Я читала твій нарис в «Очах і вухах». Ти подала це все як лекцію з біології.

— Так воно й було. Це була прекрасна пародія. Як він любить. Пам’ятаєш його варіацію на «Соловей співав у Берклі». Не могла нічого написати про Розу, Дон і Ґрету, але скажу чесно: коли вони схиляють голови докупи, конус сили, що здіймається над ними, просто неймовірно наелектризований, як полярне сяйво.

— Цікаво було б побачити, як вони виглядають в чому мати родила, — сказала Александра.

Коли вона дивилася на своє тіло збоку, воно завжди було вдягнене, правда, не завжди в те, що було на ній у той час.

— Жахливо, — кинула Зукі. — Ґрета схожа на одну з горбкуватих, скуйовджених гравюр того німця, ну знаєш, того…

— Дюрера.

— Так. Роза худюща, як швабра, а Дон — як та замурзана мала приблуда з великим, гладеньким, випуклим дитячим животиком і без грудей. Бренда ж… Бренді я б вдула, — зізналася Зукі. — Хотіла б я оце знати, чи не використовувала це я часом Еда, щоб зблизитися з Брендою.

— А я знову ходила на болото, — у свою чергу зізналася Александра, — зібрала всі іржаві голки й поштрикала ними себе в різних місцях. Та все одно це нічого не дало. Док Пет каже, що не бачить навіть доброякісної пухлини.

— Ой, хороша моя! — вигукнула Зукі, й Александра усвідомила, що налякала її й вона хоче повісити слухавку. — Ти поводишся дуже дивно, хіба ні?

Кілька днів по тому Джейн Смарт сказала по телефону, її голос був колючий від обурення:

— Не може бути, що ти ще не чула!

Александрі дедалі більше здавалося, що Джейн та Зукі спершу обговорювали все самі, а тоді та або та дзвонила їй наступного дня або й пізніше, суто з почуття обов’язку. Либонь, ще й підкидали монетку, аби визначити, хто це робитиме.

— Навіть від Джо Маріно? — продовжувала Джейн. — Він же один з головних кредиторів.

— Ми з Джо більше не бачимося. Чесно.

— Який жаль, — сказала Джейн. — Він був дуже приємний. Якщо тобі до вподоби італійські ельфи.

— Він кохав мене, — сказала Александра, безпорадно, знаючи, якою дурною бачить її співрозмовниця. — Але я не могла допустити, щоб він покинув Джину заради мене.

— Ну, — сказала Джейн, — це радше такий спосіб висловити це,