Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Я не реагую. Пауза затягується. І Бойка, видаючи зовсім не ті емоції, що мені б хотілося, тихо запитує:

- Ти як?

- Нормально, - швидко відгукуюся я. - Просто це найжахливіше, що я коли-небудь чула. А так нормально.

Судорожно тягнемо повітря. Як завжди, в унісон.

Очі в очі - нещадно, відчайдушно, безпорадно. Погляди говорять зовсім не те, що голоси. Тільки я зараз не здатна повноцінно осмислити те, що бачу. Інстинктивно блокую, хоч і дивимося одне на одного надто довго. Нескінченно. Пізніше буду переробляти, зараз сил не вистачить. Потрібно запам'ятовувати, впевнена я.

У будь-якій іншій ситуації я б моментально вибухнула. Вивалила на Кіра всі свої емоції. Накричала б! Пригадала його "все", "завжди назавжди" і навіть болюче "люблю"! Я б діяла жорстко і навіть жорстоко. Але в цю мить якимось внутрішнім чуттям уловлюю, що не можна.

Я збентежена. Кожна секунда життя мені раптом важко дається. Але я дивлюся, зчитую, чекаю подальших слів, які Бойко видасть без мого тиску. Мені це потрібно, щоб зрозуміти. Тому що я не розумію. Я все ще не розумію! Тільки відчуваю, що це щось дуже погане і водночас наче порожнє.

З войовничим настроєм приймаю таку інформацію:

- Ми не можемо бути разом.

- А порізно? Можемо? - у тон йому абсолютно рівно це вимовляю.

І Кір уперше відводить від мене погляд. Скошує кудись убік. Що думає? Я дурна, чи що? Відчуваю, як йому боляче. Як складно! Вмираю разом із ним, але намагаюся зрозуміти, що й навіщо він робить. Дурепа, напевно. І нехай. Взагалі плювати.

- Розрулимо все спокійно, ок? - чи то просить, чи то вимогу якусь висуває Бойка. - Не плач через мене, добре? - усе-таки просить, просто голос сам по собі грубий, ще й просякнутий емоціями, які він навіщось намагається глушити. - Не хочу, щоб тобі було боляче. Не треба, домовилися?

Дивиться... Як він дивиться!

Боляче і некомфортно це витримувати. Але я витримую.

- Ти ж горда, Центуріоне, - сказавши це, якусь дивну гримасу проштовхує. Намагається посміхнутися? Краще не треба. Мурашки по шкірі. Найдикіший озноб. - Я не заслуговую, щоб ти вбивалася. Просто... Просто забудь мене, - каже це і закушує губи.

Натужно тягне повітря. Я ковтаю і повторюю за ним.

- М-м-м... - намагаюся запустити відповідну реакцію. - Просто? Добре, - для вірності киваю. Раптом не чує? Хочу, щоб чув! Прочищаючи горло, підвищую голос. - Взагалі легко забуду, - але видаю це оманливо байдуже. Бойка ж, стискаючи до скреготу щелепи, голосно і здавлено ковтає, різко заплющує очі. Бо там, у його очах, трапляється вибух. Завмираючи, навіть дихання гальмую, поки дивлюся на нього. А потім, навпаки, надто голосно й часто тягну кисень. М'язи на його обличчі скорочуються і фрагментами тремтять. - Що ти робиш, Кір? Навіщо? - тихо запитую, коли він, упоравшись з емоціями, розплющує очі.

Усміхається демонстративно. І швидко гасить цю показуху. Задовго до того, як видає надтріснутим хрипким голосом:

- Я просто задовбався. Не тягну все це. Не створений.

- Для чого не створений? Для стосунків?

- Угу, - і знову погляд відводить.

- Значить, розлучаємося? Більше не разом?

Цим питанням струсити його намагаюся. Він же голосно зітхає. Плечі й груди високо здіймаються. Різко опадають.

- Типу того.

- Типу того? - уточнюю я, не звертаючи уваги на те, як у грудях гулко стукає серце. Відчуваю ж, що його власне зараз розривається. То навіщо? Що сталося? - Що ти робиш? - повторюю пошепки, з виразним тремтінням. - Кір? Скажи, що це жарт!

Коли намагаюся взяти за руку, він різко відступає і відвертається.

- Хіба так жартують? - надсадно вигукує в темряву. А потім уже тихіше й жорсткіше - мені в очі: - Ні, так не жартують.

Поглядом вбиває. Вбиває ж...

Мовчу, щоб не дозволити емоціям вийти з-під контролю. Усвідомлюю, що маю залишатися зібраною і розв'язувати проблему в повній ясності розуму.

- Навіщо це все, Кір? Любиш же...

Договорити він мені не дає. Повністю відвертаючись, намагається піти.

- Сподіваюся, ти була щаслива, - кидає замість крапки.

Я нахабнію. Швидко долаючи відстань, ловлю-таки Бойку за рукав куртки. Він затримується. Якби хотів, пішов би, звісно. Однак гальмує ж. Дозволяє обійти й знову подивитися в очі.

При новому контакті ми, безумовно, по кілька років життя втрачаємо. Виємо всередині. Кровоточимо. Вмираємо. І обидва це чітко розуміємо.

- Щаслива, кажеш? - із тремтінням запитую я. - Ні! Це були найгірші три тижні в моєму житті! Знаєш, чому?

Війна, так. У коханні по-іншому не можна. Не просто стружка між нами летить. Ця словесна бійка криє на шматки наші душі.

- Чому?

Запитує, бо не плювати, як би не хотів показати.

Мауглі, блін. Мій же... Мій.

- Тому що завтра тебе не буде. І післязавтра. І післяпіслязавтра... - видаю дуже тихо, дозволяючи сльозам скотитися по щоках. Нехай бачить. - А я буду думати про тебе. Згадуватиму. Ти ж теж будеш? Будеш!