Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Сонячний промінь ковзав по коричневою плиткою підлоги. У ньому весело кружляли порошинки. Світло яскраве, але зовсім не різало очі. Вони легко сфокусувались на зелених стінах, хромованій спинці ліжка, білій бавовні простирадла, моїй руці з втикнутим в тильну сторону долоні катетером з рожевою кришечкою. 

Плече досить сильно боліло, але біль цей якийсь інший - тупий і ниючий. Якщо повільно і неглибоко дихати, він лише трохи посилюється. Погляд наткнувся на смартфон, що лежить на тумбочці. Добре, що справа! Повільно підняла руку. Вона здавалась жахливо важкою, але я все ж примудрилася дотягнутися і взяти його. Сьома нуль п'ять ранку...

Цікаво, де ж Артем? Скосивши очі побачила вм'ятину на подушці, торкнулася її рукою. Тканина дійсно все ще зберігала його тепло або мені тільки так здавалось? 

Втім, я і без цього знала, що Артем весь час був поруч. І не тому, що бачила його обличчя кожного разу, коли прокидалася в минулі годинни, але тому, що й уві сні відчувала його постійну присутність.

Спустила ноги з ліжка і ривком сіла. Плече пронизав біль, в голові попливло... 

Хай йому грець, я гірша безпорадного немовляти. Сплю, їм, влаштовую істерики і потребую допомоги для виконання елементарних речей. Але діткам все це притаманне, а я просто... А Артему було набагато гірше. Не пара днів - тижні і місяці фізичного болю, в рази сильнішого за мій зараз. Нерухомість і безсилля... Довго, так болісно довго. Як це було для людини на кшталт нього, яку отруює сама ілюзія найменшої слабкості та вразливості? Поруч зі мною він і рідні, а з ним вважай не було нікого взагалі. Скільки ж сил потрібно було, господи! Звідки він їх взяв...

А мене не було. Мене не було поруч. Провина, яку я так до кінця собі не пробачила кислотою розлилася по венах. Очі наповнились пекучими сльозами, і я зло потерла їх здоровою рукою. 

Знову і знову. Від злості запаморочення повністю відступило. Вона додала сил ігнорувати біль. 

Я не маю права знову занурюватися в жаль про те, чого не змінити - ні тоді, ні тим більше тепер. Не маю права дозволяти йому висмоктувати сили. Минулого не повернути. Є тільки сьогодення і майбутнє. І це просто запаморочливо багато.

Вхопившись за тумбочку встала. Обриси палати не почали плисти перед очима, і я прибрала руку від опори. Примудрилася змахнути стакан, і він з дзвоном розлетівся на осколки у моїх босих ступень.

- Ви в порядку? - звідки не візьмись з'явився морський котик. Не у вигляді тварини, що свідчить про моє божевілля, на щастя. Просто цей незнайомець так і просився в який-небудь фільм про американських військових. На дві голови вищий за мене і мало не втричі ширший з виразними рисами засмаглого обличчя, короткою стрижкою і білозубою посмішкою. Для повноти образу не вистачало тільки камуфляжу і бронежилета. Тому, що зброя при ньому - футболка на спині характерно стовбурчилась.

- Ви хто? - відсахнувшись, наступила на осколок і скрикнула від болю.

- Так, присядьте, - скомандував, делікатно обхопивши великими долонями мою талію і посадивши на край ліжка. Сам сів навпочіпки і почав оглядати мою ступню. - Дурниця, але обробити потрібно.

- Я, здається запитала...

- Не лякайтеся, - діставши з кишені посвідчення, ввічливо підніс його до мого обличчя так, щоб я могла прочитати. - Я охороняю вас за дорученням Миколи.

- Вибачте, я не знала про це, - промовила я. - Спасибі.

- Це моя робота, - відмахнувся хлопець.

Витяг із шухляди антисептик, запечатану марлеву серветку і пластир. Змочивши її невловимим рухом обробив ранку і заклеїв пластиром.

- Спасибі.

- Дурниця. Не вставайте тільки, треба осколки прибрати.

З цими словами він зник у ванній на секунду. Взявши там щітку і совок повернувся і став прибирати.

- Вибачте. Я зараз жахливо незграбна.

- Намагайтеся поки все ж не вставати з ліжка на самоті, - порадив він. - Голова йде обертом ще впадете і вдарилася. За день-інший сил наберетеся і тоді вже...

- А звідки ви...

- Так всяке траплялося, - зніяковіло пробурмотів хлопець. Висипавши оскільки у відро для сміття, заніс щітку з совком в ванну. - Ось і все. Але босоніж все ж не хоодіть.

Витягнув з-під ліжка капці і поставив мені під ноги.

У цей момент в палату увійшов Артем. На його все ще заспаному обличчі миттю спалахнув «праведний» гнів.

- Я почув шум і вирішив перевірити чи не потрібна допомога, - квапливо пояснив морський котик.

- Просто супер. Спасибі, - крижаним тоном сказав йому Артем. Потім сів поруч зі мною і з тривогою заглянув в обличчя. - Вік, ти як?

- Все добре, я просто випадково стакан розбила, - промовила я. Хлопець тим часом вибачився і покинув палату.

- Вибач, що залишив саму.

- На пару хвилин? - весело запитала, втупившись у його плече. На повні груди зітхнула запах, змішаний з ароматом кави.

- Тьома, що біля моєї палати робить морський котик?

- Сподобався тобі, так? - промуркотав, торкаючись губами моєї маківки.

- Я серйозно! - промовила, відсторонившись.

- Це запобіжний захід не більше. Хвилюватись нема про що. Так, про всяк випадок, - бадьоро відрапортував на відводячи погляду.

- А якщо чесно ? - виникле припущення змусило здригнутися, - Артем, що ви... Що ви накоїли?

- Тобто?

- Дерек...

- У СІЗО сидить. І ніколи не вийде на свободу, скільки б його тато не припер бабла і адвокатів. - Артем пригорнув мене до себе. -Ти більше його не побачиш, обіцяю. Віриш мені?

- Тьомо... Ви що збираєтеся його...

- Треба було ще на весіллі, але ..., - ніби це само собою зрозуміло, кивнув головою чоловік. - Це нічого, все одно з ним розберуться!

- Артем, не можна....

- Доню, здрастуй, дорога, - на порозі з`явились мама з Олею. Поставивши пакети, вони кинулися мене обіймати.

- Дяка богу, тобі краще, мила. Я сніданок привезла: кашку вівсяну з полуничним варенням, як в дитинстві, пам'ятаєш? Тато сказав, тобі можна вже. О, а ось і він сам!