Читати книгу - "Хроніка королівського відбору, Агата Задорожна"

 – Що ж… Це досить нестандартна ситуація. Але панянка все ж приготувала страву, то не будемо зневажати її зусилля. Можливо, її затримало щось термінове. 

Панна Орс плавно і повільно (наче чекала, що хтось її зупинить) наблизилася до столу, на якому стояло блюдо із клоше. Вона зморщила носа – Йовіла стояла надто далеко, щоб відчути запах, але вона бачила те щось, що готувала Селестія, тому не була здивована. Що ж, вже завтра дівчини точно не буде на відборі. 

 – Тоді я з вашого дозволу, ваша високосте, на мить заміню панну Лейг. Навряд чи я зможу представити її страву, але щось мені підказує, вона має сказати сама за себе. 

Погляди, здається, усіх без винятку у залі зосередилися на пальцях панни Орс, що обхопили ручку клоше і потягли її вгору. Як тільки вона відділилася від тарілки, запах посилився, і його відголосок змогла відчути навіть Йовіла. 

Краєчком розуму вона зрозуміла, що це за запах ще до того, як кришка піднялася. Але, так само, як і усі, вона не встигла нічого сказати. 

 – А ось і страва-

Панна Орс почала говорити, але затнулася, і її голос перетворився на високий писк у самому кінці. Срібне клоше у її пальцях задрижало і зрештою впало на підлогу з гучним дзвоном. За мить після цього впала і панна Орс – трохи менш оглушливо, але набагато більш феєрично. Тільки після цього Йовіла нарешті змогла побачити, що ж лежало на тарелі. 

Вона сама закричала би, якби тільки її горло не заклякло у ту саму мить. 

 – Охорона! Вартові! Де охорона? 

Хтось із дворян розірвав тишу, і тоді піднявся такий ґвалт, що розібрати щось у ньому було просто неможливо. Йовіла втупилася у купку наречених, намагаючись зрозуміти, котра з них могла зробити щось таке? 

Але вона дивилася наче скрізь. Йовіла вдивлялася в лиця Акулини, Вілени, Аніт, Амелії, але все, що вона бачила перед собою – це відрізану, дуже мертву і закривавлену голову Селестії Грін на блюді. 

Перед смертю та застигла у якомусь надто спокійному, навіть піднесеному виразі. Можливо, не очікувала, можливо, це сталося швидко. Але коли? 

У Йовіли голова йшла обертом. Вона відчувала, що ще трохи, і вона впаде без тями поряд із панною Орс, яку вже оббризкували водою. Всього за хвилину столик із головою хтось забрав – певно, люди Вітана і Яра. Але це не дало жодного ефекту – Йовіла бачила голову Селестії перед собою так само виразно, як і до того. Вона нічого не могла із собою зробити. 

 – Ні… Ні, ні, ні! 

Повільно, наче у тумані, Йовіла перевела погляд з центру зали назад, до наречених. Амелія сиділа на колінах, вдивляючись у свої долоні, наче не могла повірити тому, що сталося. Вся її постать, до того грізна і сильна, стислася до маленької купки кісток і шкіри у сукні, і вона виглядала слабшою за новонароджене кошеня. 

Навколо Амелії утворилася пустка – жодна наречена не спішила підійти до неї, і Йовіла розуміла чому. Уся магія, яку воячка стримувала всередині, почала прориватися назовні, утворюючи невеликий вир з сили навколо неї. І ніхто не хотів, щоби його зачепило. 

 – Ні! Як так? Ні! 

Сила закручувалася, бралася вихрами і полум’яними язиками, і люди навколо почали відступати. Коли Йовіла нарешті звернула увагу на решту зали, зрозуміла, що принща з королевою у ній вже давно не було, як і більшості придворних – хоча Йовіла чула приглушені крики і зойки за дверима зали. Натомість у ній побільшало артефакторів і чаклунів – і кожен з них дивився на наречених із підозрою у погляді. 

Певно, усі вони знали. Всі вони знали, що у цій залі, поміж них тринадцятьох, стояла дівчина, яка не більше як годину тому обезголовила Селестію. Холоднокровно, жорстоко і злісно. 

 – Усі відійдіть! Назад, швидше! 

Двері зали розкрилися навстіж, коли у них вбігли чаклун із артефактором. Яр кинувся вперед, до Амелії, без жодного сумніву. Вітан біг трохи далі. 

Щойно Яр переступив межу з магії, вона засвітилася сильніше. 

 – Не землю! – почула Йовіла крізь свист і туман, що покрили усю залу. – Лягай! 

Чужа рука потягнула її донизу, і Йовіла вдарилася колінами, а потім і плечима об підлогу. Втім, якраз вчасно – магія Амеліїї в ту ж мить розлетілася в усі боки, як друзки розпеченого скла. 

Її голову притиснула до землі велика рука, і Йовіла якимось неймовірним чином зрозуміла, що це був Вітан. Буревій в них над головами продовжувався ще кілька секунд, а потім стих, наче його і не бувало. 

З острахом Йовіла встала спершу на лікті, а потім на коліна; все та сама сильна рука допомогла їй піднятися на ноги. 

 – Ти ціла? – запитав Вітан, змахуючи щось зі шоки. Цим чимось виявилася цівка крові, що стікала з його волосся. На самій Йовілі не лишилося і подряпини. 

Вона огледілася навколо – на землі лежали шматки гіпсової ліпнини зі стін, деякі металеві прикраси ввіткнулися у мармурову підлогу, наче стріли, і тільки тоді Йовіла зрозуміла, як сильно їй пощастило залишитися не тільки неушкодженою, але і живою взагалі. 

 –... ціла, – повільно відізвалася вона. – Голова… Це Селестія-

Йовіла хотіла швидко розповісти про те, що сталося – з професіоналізмом, без зайвих зойків. Але щойно вона відкрила рота, жах того, що трапилося, наче наздогнав її, і перше ридання вирвалося з горла цілковито проти її волі. А далі вона вже просто не могла зупинитися.