Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Ось що, мій дорогий, я думав про вас, — сказав князь Андрій, коли вони пройшли до великої зали з клавікордами. — До головнокомандуючого ходити вам нема чого, — говорив князь Андрій, — він наговорить вам цілий міх приємних речей, скаже, щоб приходили до нього обідати («це було б ще не так погано для служби за тією субординацією», — подумав Борис), але з цього далі нічого не вийде; нас, ад'ютантів та ординарців, незабаром буде батальйон. Але ось що ми зробимо: у мене є хороший приятель, генерал-ад'ютант і прекрасна людина, князь Долгоруков; і хоч ви цього можете не знати, але річ у тому, що тепер Кутузов з його штабом і ми всі зовсім нічого не важимо: усе тепер зосереджується в государя; так ось ми ходімо до Долгорукова, мені й треба піти до нього, я вже йому казав про вас; то ми й подивимося, чи не вважатиме він за можливе влаштувати вас при собі або де-небудь там, ближче до сонця.

Князь Андрій завжди особливо жвавішав, коли йому доводилось керувати молодиком і допомагати йому в світському успіхові. Під приводом цієї допомоги іншому, якої він з гордості ніколи не прийняв би для себе, він перебував поблизу того середовища, яке давало успіх і яке вабило його до себе. Він вельми охоче взявся за Бориса і пішов з ним до князя Долгорукова.

Був уже пізній вечір, коли вони ввійшли до Ольмюцького палацу, який займали імператори та близькі до них особи.

Цього самого дня була військова рада, в якій брали участь усі члени гофкрігсрату і обидва імператори. На раді, всупереч думці стариків — Кутузова та князя Шварценберга, було вирішено негайно наступати і дати генеральний бій Бонапарту. Військова рада щойно закінчилась, коли князь Андрій у супроводі Бориса прийшов до палацу розшукувати князя Долгорукова. Ще всі особи головної квартири були під чарівним впливом сьогоднішньої, переможної для партії молодих, військової ради, Голоси повільників, які радили чекати ще чогось, не наступаючи, так одностайно було заглушено і доводи їхні спростовано безсумнівними доказами вигід наступу, що те, про що говорилося на раді, майбутня битва і, без сумніву, перемога, здавалися вже не майбутнім, а минулим. Усі вигоди були на нашому боці. Величезні сили, які, без сумніву, переважали сили Наполеона, були стягнені в одне місце; війська були запалені присутністю імператорів і поривалися в бій; стратегічний пункт, на якому доводилось діяти, був до найменших подробиць відомий австрійському генералові Вейротеру, який керував військами (ніби щаслива випадковість зробила те, що австрійські війська торік були на маневрах саме на тих полях, на яких тепер мали зітнутися з французом); до найменших подробиць була відома й передана на картах передлежача місцевість, і Бонапарте, видно, ослаблений, не вживав ніяких заходів.

Долгоруков, один з найгарячіших прихильників наступу, щойно повернувся з ради, втомлений, змучений, але збуджений і гордий із здобутої перемоги. Князь Андрій відрекомендував офіцера, якому він протегував, але князь Долгоруков, чемно і міцно потиснувши йому руку, нічого не сказав Борисові й, очевидно не можучи стриматися від висловлення тих думок, що найдужче цікавили його в цю хвилину, по-французькому звернувся до князя Андрія:

— Ну, дорогий мій, який ми витримали бій! Дай боже тільки, щоб той, який буде наслідком його, був такий самий переможний. Проте, дорогий мій, — говорив він уривчасто і жваво, — я повинен визнати свою вину перед австрійцями й особливо перед Вейротером. Яка точність, яка докладність, яке знання місцевості, яке передбачення всіх можливостей, всіх умов, усіх найменших подробиць! Ні, дорогий мій, вигідніших за ті умови, в яких ми перебуваємо, не можна нічого навмисно видумати. Поєднання австрійської чіткості з російською хоробрістю — чого ж ви хочете ще?

— То наступ остаточно вирішений? — спитав Волконський.

— І чи знаєте, дорогий мій, мені здається, що остаточно Буонапарте втратив свою латинь. Ви знаєте, що сьогодні надійшов від нього лист до імператора. — Долгоруков усміхнувся значущо.

— Он як! Що ж він пише? — спитав Волконський.

— Що він може писати? Традиридира і таке інше, все тільки з метою виграти час. Я вам кажу, що він у нас в руках: це правда! Але що найкумедніше, — сказав він, раптом добродушно засміявшись, — це те, що ніяк не могли придумати, як йому адресувати відповідь. Коли не консулові, само собою зрозуміло не імператору, то генералові Буонапарту, як мені здавалося.

— Але між тим, щоб не визнавати за імператора, і тим, щоб називати генералом Буонапарте, є різниця, — сказав Волконський.

— В тому-то й річ, — сміючись і перебиваючи, швидко говорив Долгоруков. — Ви знаєте Білібіна, він дуже розумна людина, він пропонував адресувати: «узурпаторові і ворогові людського роду».

Долгоруков весело зареготав.

— Тільки всього? — зауважив Волконський.

— Та все ж Білібін знайшов серйозний титул адреси. І дотепна й розумна людина…

— Як же?

— Главі французького уряду, au chef du gouvernement français, — серйозно і з задоволенням сказав князь Долгоруков. — Правда ж, добре?

— Добре, але дуже не сподобається йому, — зауважив Волконський.

— О, дуже! Мій брат знає його: він не раз обідав у нього, в теперішнього імператора, в Парижі, і казав мені, що він не бачив більш витонченого й хитрого дипломата: знаєте, поєднання французької спритності та італійського акторства! Ви знаєте його анекдоти з графом Марковим? Лише граф Марков умів з ним обходитися. Ви знаєте історію хусточки? Це чудово!

І балакучий Долгоруков, звертаючись то до Бориса, то до князя Андрія, розповів, як Бонапарт, бажаючи випробувати Маркова, нашого посланника, навмисно впустив перед ним хусточку і зупинився, дивлячись на нього, чекаючи, певно, від Маркова послуги, і як Марков зараз же впустив тут-таки свою хусточку і підняв свою, не піднімаючи Бонапартової.

— Charmant[364], — сказав Волконський, — але ось що, князю, я прийшов просити вас за цього молодика. Справа, бачите…

Та князь Андрій не встиг закінчити, як до кімнати ввійшов ад'ютант і покликав князя Долгорукова до імператора.

— Ах, яка прикрість! — сказав Долгоруков, поспішно встаючи й потискаючи руки князеві Андрію і Борисові. — Ви знаєте, я дуже радий зробити все, що від мене залежить, і для вас і для цього милого молодика. — Він ще раз потиснув Борисові руку з виразом добродушної, щирої і бадьорої легковажності. — Та ви бачите… до іншого разу!

Бориса хвилювала думка про