Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

І така мить настає.

Настає, але про неї щоразу забувають, якщо вдалося допомогти, атож, але ж батько не чарівник: частковий параліч повіки внаслідок неналежної поведінки під час кору лишився невиліковним, це приклад не даної настанови, приклад невеличкої провини, однієї з численних, але ж на провини й спирається батьківська любов, і Гантенбайн уже не здатний уявити собі життя без дитини...

Беатриса — не оповідка.

Пора виховання дитини вже минула, і батьківську любов тепер не засвідчують гарцюванням на конику. Давно вже ні. Беатриса воює з латиною, accusativ cum infinitiv, любов скніє над завданнями, які й самому Ґантенбайнові завдають клопоту. Чого лише не вимагають від наших дітей та їхніх батьків-матерів! Щоб мати змогу виконувати ті завдання, Ґантенбайн, удаючи, наче знає напам’ять усе, що вивчав колись, сам, поки Беатриса сидить у школі й ловить гави, потай знову пішов до школи. Чого тільки варта алгебра! Чоловік зрілих літ гадає, ніби може визначити корінь, та от, мусить учитися знову, чоловік із сивими скронями над рівнянням з одним невідомим, двома невідомими, трьома невідомими і т. д.

Я уявляю собі:

Одного разу, після напрочуд гарного й дуже блакитного, дня, ми повертаємося з прогулянки, Ліля казиться за кермом, перед нами довжелезний хвіст, а Ліля о сьомій годині має бути в аеропорту, щоб забрати когось, кого, Ґантенбайн не запитує, когось, хто прилітає сам і може розчаруватися, коли ніхто не забере його з аеропорту, надто якщо він приїздить задля Лілі у справах, може, йдеться про якийсь фільм, отже, це її клопіт, Ґантенбайн розуміє, Ґантенбайн з окулярами для сліпих, тож навіть відкритої телеграми (вчора) він не бачив, він знає, хто має приземлитися о сьомій двадцять, тож і не запитує, а тепер уже шоста година, але автомобільний хвіст нікуди не зникає, Ліля в розпачі, час, завжди час, його вже не досить, щоб завезти Ґантенбайна й дитину додому, а звідти майнути в аеропорт, неможливо, бідолашна Ліля за кермом, хтось дуже розчарується, надто якщо його запросила Ліля, і Ґантенбайн підступно пропонує поїхати навпростець, тобто не додому, а прямо в аеропорт, Ліля мовчить, ні, це річ неможлива, таки неможлива, бо це означало б, що Ліля не сама в аеропорту, а має чоловіка й дитину, family style, хтось дуже розчарується, тож, якщо Ґантенбайн не розуміє, та ні, Ґантенбайн розуміє, Ґантенбайн наполягає на шляху навпростець, добряга Ґантенбайн із люлькою в роті, й Ліля зупиняється перед дорогою, яка веде прямо в аеропорт; це неможливо, каже вона, так не годиться, немов сумнівається, що Ґантенбайн сліпий, і Ґантенбайн бере дитину й виходить, будь ласка, серед вулиці, ззаду сигналять...

Про Зібенгаґена:

Чи й досі він спить із Лілею, чи спав раніше, коли ще носив борідку, ніхто цього не знає, хіба, може, друзі, які, проте, пліток не розпускають, мабуть, усі вони коли-небудь спали з нею, за винятком Бурі, ніхто цього не знає. Ну то й що! Ґантенбайн стенув плечима. Де спить його Ліля і де вона вже не спить — таке запитання ображає його, запитання саме по собі. Ну то й що?! Він шанує її таємницю, але ж однаково хтось буде, байдуже, Зібенгаген чи ні. Хтось може бути, але ці слова не означають, що він неодмінно повинен бути. Хто знає, що там насправді, принаймні не Ґантенбайн, хіба, може, друзі, але, можливо, всі вони помиляються.

Зате безперечно є дитина.

БЕАТРИСА.

Згодом (але до цього, мабуть, ще не дійшло) вони сидять у кав’ярні, батько й донька, що тепер уже дівчина й опинилася в скрутній ситуації, але біда не така вже й велика, тут можна зарадити, провал у школі, невдача, тут треба поміркувати, які ще є школи, невдача, але є тістечка, а Ґантенбайн тим часом курить, пишаючись, що існує у світі завдяки цьому розквітлому створінню, яке провалилось у школі й потребує його допомоги, а тому і їсть тістечка. Хто у своєму житті ні разу не провалювався? Ґантенбайн в окулярах для сліпих: він бачить на столі свою стару руку, наче на знімку у великому масштабі, й чує, як він розмовляє, як батько, що теж хотів би мати розуміння й благає про дружбу, а Беатриса тим часом запихається вершками, дівчина, яку, на його думку, він має підтримувати, а водночас розповідає їй про власну кораблетрощу, але дитина тільки нудиться. Дитина вже сімнадцятирічна, вона цілком володіє своїм розумом, проте вільна від досвіду й тому мовчить, поглинаючи тістечка, і тільки мимовільне посмикування кутика вуст, а інколи спалах в очах свідчать про її нетерпіння, коли вона чує очевидні й такі зрозумілі істини, наприклад, що жінка, щоб бути незалежною, повинна мати професію, яка потребує освіти, — господи, і так зрозуміло! Навіщо такі докладні приклади! Кораблетрощі інших Беатрисі не цікаві, їй потрібна не втіха, а тільки його підпис і гроші для кращої школи, її вимога виразна й гучна, це не вимога дружби, її не цікавить, що батько, щоб наблизитися до доньки, розповідає про своє життя і власні тяжкі помилки, дитина й так їх бачить, сміється й поглядає на парк. І Ґантенбайн бачить, що проти розуму без досвіду нічого не можна вдіяти. Чого він, власне, хоче? Його підпис і тістечка — цього досить. Як може дитина, нехай навіть люба, дійти до думки, що й батько має своє горе? Таж це його клопіт. Як і всі, хто сьогодні ще в потязі, він належить уже до минувшини, а теперішність — це не батько з донькою, а донька. А якби він ще й не платив! Він забагато говорить після того, як уже поставив підпис. Беатриса має слушність, він дивиться на неї крізь дим люльки або сигари, її сміх легкий і холодний, вона почервоніла за батька, коли той згадав про дружбу, — Ґантенбайн нарешті гукає офіціанта і платить; там, у парку, чекає приятель, що бере її за руку...

Ох, моя дитина.

Невдовзі вона вже піде своєю дорогою...

Наша дитина!

Якось пізно ввечері (про що, власне, точилася розмова, якщо зрештою й ті непотрібні чутки виявилися неминучими?) Бурі розповів, ніби хтось йому повідомив, що Зібенгаґен казав, ніби