Читати книгу - "Гра престолів"

величезних бахматів по черзі топтали траву, аж поки не перетворили арену на спустошену й переорану землю. Не раз і не двічі Санса з Джейн одностайно скрикували, коли вершники стикалися, а їхні списи ламалися на цурпалки під схвальні вигуки простолюду. Щораз, як хтось падав з коня, Джейн затуляла очі, як маленька перелякана дівчинка, але Санса була зроблена з твердішого матеріалу. Шляхетна леді знає, як поводитися на турнірі. Навіть септа Мордейн звернула увагу на її витримку та схвально кивнула.

Царевбивця проїхав неперевершено. Він легко скинув сера Андара Ройса і лорда Брайса Карона з Прикордоння, так наче демонстрував виїждження, а тоді з великими труднощами переміг у поєдинку з сивочолим Баристаном Селмі, який у перших двох сутичках здолав юнаків, на тридцять і на сорок років молодших за нього.

Сандора Клігана і його здорованя-брата сера Грегора Гору теж, здавалося, ніхто не міг зупинити: вони нещадно скидали з коней одного суперника за іншим. Найстрашніший момент трапився під час другого поєдинку сера Грегора: Гора-на-коні поцілив юному лицарю з Видолу списом попід латний комір з такою силою, що протяв шию, вбивши юнака на місці. Юнак упав майже поруч з тим місцем, де сиділа Санса. Застрягши в шиї, гостряк списа сера Грегора відламався, і з рани слабкими поштовхами цебеніла кров, щораз повільніше. Обладунки в юнака були нові й блискучі; коли на крицю впав промінь, по відкинутій руці пробіг язик полум’я. А тоді сонце заховалося за хмару, і все згасло. Плащ у юнака був блакитний, як небо ясної літньої днини, з півмісяцями на облямівці, та коли він просякнув кров’ю, тканина потемніла, а місяці один по одному почервоніли.

Джейн Пул билася в істериці, тож септі Мордейн довелося вивести її, поки вона не заспокоїться, але Санса сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на цю сцену, мов зачарована. Вона ще в житті не бачила, як хтось помирає. Вона теж мала б розплакатися, подумала вона, але сліз не було. Мабуть, усі сльози пролилися за Леді й за Браном. Усе було би по-іншому, якби це сталося з Джорі, сером Родриком чи з батьком, сказала вона собі. Юний лицар у блакитному плащі був їй ніхто — якийсь чужинець із Видолу Аринів, чиє ім’я вона, почувши, одразу ж забула. А тепер і весь світ забуде його ім’я, збагнула Санса, і ніхто не співатиме про нього пісень. Як сумно!

Коли тіло прибрали, на поле вибіг хлопець з лопатою і швидко накидав на те місце, де впав лицар, землі, щоб не було видно крові. А тоді турнір продовжився.

Сер Балон Свон також поступився Грегору, а лорд Ренлі — Гончаку. Ренлі з такою силою скинули з сідла, що здалося, наче він просто злетів зі свого бахмата, розкинувши в повітрі ноги. Головою він гримнувся об землю з таким тріском, що глядачі затамували подих, але зламався тільки золотий ріг у нього на шоломі: хруснув один з відростків. Коли лорд Ренлі важко звівся на ноги, його шалено вітав простолюд, бо вродливий королівський брат був загальним улюбленцем. З граційним уклоном він вручив зламаний відросток рогу своєму переможцю. Але той, пирхнувши, пожбурив відламаний ріг у натовп, і там за шматок золота одразу почав битися й вовтузитися простолюд, аж поки туди не вийшов лорд Ренлі й не відновив мир. На той час уже повернулася септа Мордейн — сама. Джейн почувалася недобре, пояснила вона, тож септа провела її назад у замок. Санса вже й забула про Джейн!

За деякий час зганьбився лицар-бурлака у картатому плащі, убивши коня Берика Дондаріона, і був визнаний переможеним. Лорд Берик пересів на другого коня, але тут-таки його вибив із сідла Торос Мирський. Сер Арон Сантагар і Лотор Брун тричі заїжджалися, але безрезультатно; згодом сер Арон програв лорду Джейсону Малістеру, а Брун — молодшому сину Нона Ройса — Робару.

Нарешті лишилося тільки четверо: Гончак і його велетень-брат Грегор, Джеймі Ланістер на прізвисько Царевбивця і сер Лорас Тайлер — юнак, якого всі звали Лицарем Квітів.

Сер Лорас був наймолодшим сином Мейса Тайрела, лорда Небосаду й хранителя Півдня. В свої шістнадцять він був наймолодшим вершником на турнірі, однак того ранку в перших трьох поєдинках вибив із сідла трьох лицарів королівської варти. Санса такого вродливого лицаря ще не бачила. Кіраса в нього була емальована й оздоблена химерним візерунком — оберемком з тисячі різних квітів, а його білосніжний жеребець накритий був опоною, прикрашеною червоними й білими ружами. Після кожної перемоги сер Лорас скидав шолом і повільно об’їжджав уздовж паркана, а тоді зривав з опони одну білу ружу й кидав якій-небудь чарівній панні в натовпі.

Останнім його суперником сьогодні мав стати молодший Ройс. На жаль, родинні руни не захистили сера Робара, і сер Лорас розтрощив його щит, а самого вибив із сідла і з жахливим гуркотом скинув на землю. Робар лежав і стогнав, а переможець зробив звичне коло довкруж поля. Нарешті принесли ноші, й Робара, безтямного й нерухомого, віднесли в намет. Але Санса цього не бачила. Її очі прикипіли до сера Лораса. І коли білий жеребець зупинився просто навпроти неї, вона думала, що в неї розірветься серце.

Іншим дівчатам сер Лорас дарував білі ружі, але для неї зірвав з опони червону.

— Люба леді,— сказав він,— жодна перемога не зрівняється з вашою красою.

Санса боязко взяла ружу, вражена галантністю лицаря. Він мав густі каштанові кучері й очі як розплавлене золото. Санса вдихнула солодкі пахощі ружі й, коли сер Лорас поїхав геть, довго ще сиділа, затискаючи квітку в руці.

Коли Санса нарешті звела погляд, над нею стояв чоловік, роздивляючись її. Він був невисокий, з гострою борідкою і срібним пасмом у волоссі — майже такого самого віку, як її батько.

— Ти точно одна з її дочок,— мовив він. Вуста його усміхалися, а от сіро-зелені очі — ні.— Ти схожа на всіх Таллі.

— Я — Санса Старк,— ніяково сказала Санса. Чоловік був одягнений у важкий плащ із хутряним коміром, застібнутий на срібного пересмішника, й поводився невимушено, як високий лорд, однак Санса його не впізнавала.— Не маю честі знати вас, мілорде.

Септа Мордейн швидко взяла її за руку.

— Люба дитино, це лорд Пітир Бейліш, член малої королівської ради.

— Колись твоя мати була моєю королевою краси,— тихо зронив чоловік. У його подиху відчувалася м’ята.— У тебе її волосся.

І він ковзнув пальцями їй по щоці, погладивши золотисто-каштановий кучерик.