Читати книгу - "Джозеф Антон"

філософію Ґазалі, а той час, коли Ґазалі потерпав від особистісної кризи віри, з якої його вивело «світло, запалене у його грудях Всевишнім». Він вважав просто немислимим, аби Всевишній у найближчий час запалив якесь світло в його грудях, однак Ессаві був наполегливим. «Я не вірю у створену Богом виїмку, про яку ви пишете, — сказав він. — Ви ж бо розумна людина». Так ніби розум і невіра не можуть співіснувати в одній голові. Важливість цієї гаданої створеної Богом виїмки, казав йому Ессаві, полягала не в тому, що вона є порожниною, яку необхідно наповнити мистецтвом і любов’ю, про що він писав, але в тому, що вона є Божим обрамленням. Тож тепер йому слід дивитися не в порожнину, а на саме обрамлення, на його Божі обриси.

За нормальних обставин він би не марнував стільки часу на цю дискусію, проте обставини були далекими від нормальних. Він переговорив із Самін, і вона висловила багато сумнівів. «Тобі треба знати достоту, чого чекає від тебе Ессаві», — сказала сестра. Ессаві нещодавно написав відкритого листа Рафсанжані в Іран, у якому назвав його «нічого не вартим письменником». («Ви пробачите мені це, еге ж?» — підлещувався він нещиро по телефону.) До того ж він висував вимогу, що мала стати найбільшим каменем спотикання: «Ви не захищатимете книжки».

Щоразу, коли він телефонував Ессаві, то відчував, немов його заманюють на дедалі глибшу воду, звідки йому ой як складно буде випірнути на поверхню. Однак він продовжував телефонувати, й Ессаві терпляче дозволяв йому марнувати свій час і повільно наближатися, з власної згоди, з багатьма відступами й вивертами до того місця, де гачок вже чекав на його охочий до хробаків роззявлений рот. Стоматолог казав, що його інтерв’ю у телепередачі «Шоу на південному березі» вражало своєю переконливістю. Його позиція в питанні Кашміру й Палестини також виявилася цілком прийнятною. Вони покажуть мусульманам, що він їм не ворог. Йому слід зробити відеофільм, у якому ще раз наголосити на своїй підтримці заповітних прагнень кашмірців і палестинців, а тоді той фільм варто показати в Ісламському культурному центрі, що в Лондоні, аби люди змінили свою думку про нього. «Можливо, я так і зроблю, — сказав він. — Я ще подумаю».

Він майже нічого не знав про Ессаві як про людину. Стоматолог казав, що він щасливий у шлюбі, а його дружина настільки терпеливо ставиться до нього, що в цю мить, коли він розмовляє по телефону, обтинає йому на ногах нігті. Тож у його свідомості закарбувався такий образ стоматолога: чоловік розмовляє телефоном, а біля нього, припавши до його ніг, уклякає на колінах жінка.

Марґарет Дреббл і Майкл Голройд запросили їх з Елізабет, а також драматурга Джульєна Мітчела з його супутником життя Річардом Роузеном на вихідні до себе в Парлок-вір. Вони веселилися і жартували, а він терзався, зав’язував свій розум у вузлики і думав, як йому пристосуватися до своїх опонентів, які йому знайти слова, котрі зміг би сказати — котрі дозволив би собі сказати, — аби вийти з глухого кута. Довго прогулювалися соковито-зеле-ною долиною Дун, а він безперестану вів внутрішню суперечку з самим собою. Можливо, йому варто зробити заяву про свою належність до ісламської культури, а не до ісламу як такого. Є ж бо нерелігійні, світські євреї; можливо, він зміг би заявити про своє світське членство у мусульманському співтоваристві з його традиціями і знаннями.

Зрештою, він походить саме з індійської мусульманської родини. Це правда. Його батьки, може, й не були надто побожними, проте більшість його рідні таки була.

Він зазнав глибокого впливу мусульманської культури; коли він задумував історію з народженням вигаданої релігії, то звернувся до історії ісламу, бо саме про іслам знав найбільше. Так, у своїх інтерв’ю та есеях він завжди підтримував права кашмірських мусульман, а в «Опівнічних дітях» в осердя народження незалежної Індії помістив не індуську, а мусульманську родину. Хіба можна називати його ворогом ісламу, коли він виходець з ісламу? Він — не ворог. Він — друг. Дещо скептичний, ба навіть інакомислячий, проте все ж таки друг.

Він говорив з Ессаві з будинку Меґґі і Майкла. Рибалка відчув рибу на волосіні і знав, що настав час підсікати. «У вашому виступі, — сказав він, — все має бути прозорим. Жодних двозначностей».

Поліцейські погодилися відвести його на приватний перегляд нового фільму Бернардо Бертолуччі «Небесний притулок». Після сеансу він геть не знав, що сказати Бернардо. У фільмі не було нічогісінько, що могло б йому сподобатися. «А! Салман! — упізнав його Бертолуччі. — Для мене дуже важливо знати, що ви думаєте про мою картину». У цю мить йому на думку спали єдино правильні слова, так само як і тоді, коли Майк Воллес запитав про його любовні справи. Він поклав руку на серце і сказав: «Бернардо. Я не можу про це говорити». Бертолуччі з розумінням кивав головою. «Багато людей саме так і реагують», — сказав він.

Дорогою додому сподівався на третє диво, на правильні слова, які йому спадуть на думку в потрібну мить уже втретє — слова, після яких лідери британських мусульман розумно киватимуть головами, збагнувши його думку.

Він саме завершував збірку ессеїв під назвою «Уявні батьківщини» — писав вступ, правив верстку, коли йому запропонували дати інтерв’ю у «Пізньому шоу» на Бі-бі-сі-2. Інтерв’юером мав бути його друг Майкл Іґнатьєв, російсько-канадський письменник і телеведучий, тож його запевнили в доброзичливості. В інтерв’ю він сказав усе те, що, на його думку, хотілося геть усім почути. Я розмовляю з мусульманськими лідерами, намагаючись знайти спільну мову. Ніхто не хотів більше чути про свободу, про невід’ємне право письменника висловлювати своє бачення світу чи про аморальність спалювання книжок і погроз смерти. Такі аргументи не спрацьовували. Їхнє повторення свідчило б лишень про його впертість і було справою марною. Люди хотіли почути від нього слова примирення, щоб уся та колотнеча нарешті влягалася і він зник з їхніх телевізорів і з їхніх новин, пішов у заслужене забуття, і бажано, щоб решту свого життя він провів у роздумах над завданою ним шкодою й у пошуках можливостей вибачитися за неї, а також потрохи компенсуючи ту шкоду. Ніхто не переймався ним як людиною, його принципами чи його нікчемною книгою. Вони хотіли покласти всьому цьому край. У нас є багато спільного, — сказав він, — і річ у тому, щоб зосередитися саме на спільних позиціях.

Він схопив соковитого черв’яка, і