Читати книгу - "Що таке антична філософія?"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Полишивши Церкву, П. Адо опинився в чужому для нього світі; з минулим його пов’язувала лише дослідницька робота, однак світ вищої освіти та наукових досліджень виявився досить негостинним і не менш недосконалим, аніж світ духовенства. До цього моменту П. Адо навчався та викладав у церковних навчальних закладах, і Церква забезпечувала його навчання включно зі здобуттям вищої освіти в Сорбонні, чого ніяк не могли б робити незаможні батьки; вона також фінансувала його наукову роботу, позбавляючи життєвих турбот і даючи змогу зосереджуватись на інтелектуальних та духовних пошуках (за умови виконання певних церковних обов’язків, звичайно). Натомість життя світського дослідника виявилося сповненим турбот, і не лише матеріальних. Виявилося, що людина з такою освітою як П. Адо не має жодних шансів зробити повноцінну університетську кар’єру (кадри викладачів філософії у ліцеях та університетах добирались переважно з випускників престижних навчальних закладів, які пройшли аґреґацію), його освіти було достатньо лише для того, щоб займатись таким малопрестижним у французькому філософському середовищі предметом як тексти латинської патристики. І навіть така робота не була гарантованою: ставши після розриву з Церквою штатним співробітником CNRS, П. Адо працював на умовах однорічного контракту, який потрібно було щоразу поновлювати, і щоб зовсім не залишитись без шматка хліба, йому довелось навіть отримати диплом бібліотекаря. Забігаючи наперед можна сказати, що незважаючи на все це, академічна кар’єра П. Адо склалась напрочуд вдало, однак праця в системі вищої освіти та науки також викликала його критичну реакцію. Виявилося, що наукові дослідження і викладання філософії підпорядковані не зовсім, а іноді й зовсім не тим мотивам, які дотепер спрямовували філософські пошуки П. Адо. Чи не більшою мірою вони визначаються інституційними та корпоративними правилами, соціальними запитами і, навіть, інтелектуальною модою, з усіма наслідками, які звідси випливають. Якщо раніше П. Адо зауважив, що семінарія готувала його скоріше до ролі священика в якійсь буржуазній, а не сільській чи робітничій парафії, то тепер він помітив, що добрі буржуазні порядки існують і в академічному світі: тут важливо закінчити престижний навчальний заклад, обрати авторитетного керівника і модну тему дослідження, вміти підтримувати стосунки з впливовими колегами та видавцями тощо. І все це позначається не лише на моралі викладачів та науковців, а й на уявленні про професію та покликання філософа.
Така ситуація стала для П. Адо одним з чинників переоцінки популярних спекулятивних філософій. Другим чинником зміни розуміння філософії стала його робота над текстами Марія Вікторіна. Він згадує, що до цього «був чистим філософом. Я цікавився метафізикою, а також, потрібно це сказати, містикою, зокрема Плотином. Але з цього моменту почалося моє навчання філолога та історика. Я відкрив філологічні дисципліни, які раніше ніколи не практикував»[883]. Однак без інтересу до містики та метафізики, (який зберігатиметься у нього упродовж усього життя, правда трансформуватиметься відповідно до зміни його уявлень про філософію), П. Адо ніколи не став би тим, ким він зрештою став. Керуючись цим інтересом він, працюючи над Марієм Вікторіном, відвідує різні філософські осередки, а в середині 1950-х випадково відкриває для себе творчість Людвіґа Вітґенштайна: маючи одним з обов’язків в CNRS готувати рецензії на нові зарубіжні праці з філософії, П. Адо натрапив на дві книги, у яких йшлося про містику у цього практично невідомого тоді у Франції філософа. Зацікавившись цією темою, він з 1959 по 1962 публікує чотири статті про Вітґенштайна, які вийшли окремою збіркою[884] у 2004 році, коли Адо став визнаним філософом, а Вітґенштайн — шанованим у Франції автором. П. Адо виявився одним з перших французьких філософів, які звернулись до його творчості, він навіть підготував чорновий переклад «Логіко-філософського трактату», який хотів видати[885], однак після виходу в 1961 році перекладу П’єра Клосовскі та тривалих дискусій з іншими нечисленними на той час прихильниками Вітґенштайна відмовився від цього наміру, а також від проекту дослідження суто метафізичної і «загальної та надто складної для мене проблеми зв’язків думки та мовлення»[886] на користь історико-філософської праці. Однак він не втратив інтересу до Вітґенштайна, зокрема у 1992 році опублікував переклад статті Ґотфріда Ґабріеля «Логіка як література? Замітки про значення літературної форми у Вітґенштайна», а на сторінках своєї книги «Покривало Ізіди» (2004) повертається до питання екзистенційного досвіду Вітґенштайна[887].
За зізнанням П. Адо, «революційний аналіз мовлення, здійснений у «Філософських дослідженнях», спричинив тоді переворот у моїх філософських рефлексіях. Я відкрив різноманітні перспективи своєї праці історика філософії»[888]. Зокрема завдяки Вітґенштайну він зрозумів, що «філософське мовлення (le langage philosophique) не функціонує завжди і всюди в один і той же спосіб. Філософ насправді постійно перебуває у певній мовній грі (jeu de langage), тобто у певній формі життя, має певну настанову, а отже неможливо надавати філософським тезам їхнього значення, не поміщаючи їх у відповідну мовну гру. Відтак головна функція філософського мовлення полягає у тому, щоб помістити слухачів дискурсу в певну форму життя, в певний стиль життя. Так постало поняття духовної вправи як зусилля зі зміни і трансформації себе. Я був чутливим до цього аспекту філософського мовлення тому, що, як і мої попередники та сучасники, стикався з добре відомим феноменом — феноменом незв’язності і, навіть, суперечливості філософських творів античності»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Що таке антична філософія?», після закриття браузера.