Читати книгу - "100 Мініатюр , Сергій Бараєв"

— Знаннє, знаннє, кому магічні знаннє? Безплатні магічні знаннє, — волала баба Лимениха ходячи з фотодруком Да Вінчі по ярмарку, — Перший рівень усього сто євриків, два за ціною одного. Другий рівень — сто п'ятдесят. Посвята в подарунок. Після третього рівня — двісті євриків, можна буде висвячувати послідовників. Гадання, розклАди долі, духовні практики. Чистка сердечної чакри усього п'ятдесят євриків, чистка чакри, щоб тойго — сто п'ятдесят, майже безплатно. Галька з вас здере більше. Усі їнші чистки чакрів усього по сто євриків. Кому магічні знаннє? Тільки сьогодні набираю безплатну групу, бо завтра буде втридорога як у Гальки!

— Що це у вас за такі знаннє, пані? — підійшовши, запитав її якийсь молодик.

Не місцевий, мабуть, нічого про бабу Лимениху не знав. Бо якби хоча б щось чув, то й не підходив би до неї так близько.

— Не просто знаннє, а магічні знаннє від самої Бучки, — баба поважно підняла вказівного пальця до гори.
— Це той що на фото? — запитав молодик ледь тамуючи свій сміх.

— Дурню, це фотодрук Да Вінчі, — осудливо заклекотала баба, — А Бучки, то є духовна практика, як ото рейки, може чув? Тільки но у мене ця схема працює, не те що... Будеш брати знаннє?
— Та я володію деякими духовними практиками й рейки до речі також. От тільки такого знання як Бучки, ніколи не чув.

— Слухай сюди синку, ти або береш мої знаннє, або не мороч бабі голову, — з тими словами Лимениха почала загрозливо наступати на молодика, виставивши перед собою розчепірену п'ятірню.
— Ой бабусю, налякали, — засміявся молодик, — Добре вмовили, візьму я курс вашого знаннє.

— П'ятсот євриків, гроші вперед.
Довкола баби та молодика вже збирався невеличкий натовп. Усім було цікаве завершення цієї епопеї.
— Ого, ви ж казали, що... Дайте порахую — за все про все чотириста п'ятдесят. В мене зараз немає такої готівки.

— На карті ж, мабуть, є — не жалій на особистісний розвиток, і буде тобі щастя, — відказала Лимениха, — Мабуть, заробляєш ти добре, можеш собі дозволити мої знаннє. Але ж якщо боїшся?
— Нічого я не боюся? — відказав молодик, — Просто не хочу, щоб мене дурили.

— Синку — я працюю по безготівковому розрахунку, третя група, податки, ліцензія, все по-чесному. Чи й надалі будеш відступати жевжику? Тож береш знаннє, чи й надалі будеш звинувачувати стару бабу в шахрайстві?
— Та візьму, я візьму — відчепіться тільки, — мовив молодик, — Але давайте для початку перший рівень вашого магічного знаннє. Ну справді більше не готовий віддати.

— Карту, — коротко мовила баба.
Молодик дістав свою платіжну картку, а Лимениха своєю чергою, спритно дістала з кишені мобільний термінал, запустила, швидко ввела необхідну суму.

— Пін-код. Я відвернусь, — з цими словами баба трохи повернула обличчя в бік, скоса поглядаючи на термінал. 
Потім натиснула ще декілька піктограм для друку чека.

— Чек — щоб не казали, що баба Лимениха дітей дурить. Адреса внизу видруку. Приходь по обіді сину, поворожу, розклАд долі розкажу, ким ти був, ким є, ким будеш, все розкажу і все покажу. І на кінець своє таємне знаннє дам.

За тим Лимениха розвернулася та знову-таки почала волати: 
— Знаннє, знаннє, кому магічні знаннє?

Натовп посміюючись почав розходитися, а молодик не розуміючи розводив руками.
— А як же знаннє?
— Сказала ж тобі. По обіді. Що не терпиться?
— Та було б добре зараз...
— Ну то чого ж ти мовчиш, синку? Пішли зо мною, тут недалечко.

Ніхто з містян не наважився при бабі щось сказати молодику та й тим більш супроводжувати до бабиного домоволодіння. Баба Лимениха й справді жила недалеко від центру міста. В кінці приватного сектора, понад річкою. Отож дісталися вони садиби за пів години.

— Ось дечки тут я живу й проводжу свої духовні практики, — показувала баба свої домоволодіння, проходячи через двір на галявину огородженого саду, — А тут, дивися обережно, щоб тебе не покусав мій пес. 
Прив'язаний на товстий ціп вовк жалібно заскавулів у відповідь.
— На вовка схожий, — зауважив молодик.

— А це моя гордість, — показуючи на солом'яного бичка, сказала баба, — бичок-андроїд.
— Може все ж таки тавроїд? Ну знаєте? Тавр — бик. Андроїд — людиноподібний робот.

— Не вчи мене жити сину, я сама те все знаю. До того як я повідривала йому кінцівки то був прямоходячий андроїд. Балакав багато, то й потрапив під гарячу руку. Хотіла викинути та дід прилампічив йому ратиці, обсмолив, посипав соломою і став у мене ось який гарний солом'яний бичок-андроїд.
Посмішка сповзла з обличчя молодика.

— Ну от ми й прийшли, синку. Сідай на травичку, заплющуй очі, а я обряд Бучки виконуватиму. Сідай, не бійся забруднитися, не земля бруднить, а люди. Ти маєш віддати землі свої тривоги, заплющуй очі та глибоко дихай.

Молодик сів на траву схрестивши ноги, заплющив очі та й опустивши плечі. Зі знанням справи почав глибоко дихати. Тим часом баба виламала собі гарну двометрову палицю.

Не розплющуючи очі та не порушуючи дихання молодик запитав:
— А що це ви робите бабо?
— Та ось тобі посвяту готую. Головне не розплющуй очі, та глибоко дихай.

Тихе шелестіння листя в саду, віддаленість від зовнішнього світу, глибоке дихання й справді сприяли добрій медитації. Тож молодик не одразу схаменувся, коли баба тихо підійшла до нього та почала з усієї сили періщити його бучкою, з нетямовитим лементом.
— Ах ти ж лайдак неотесаний, то ти ходиш по світу й мудрості шукаєш? А я ось тобі дам мудрості! Навчу тебе житію!
Молодик перевернувся та закриваючись руками заверещав:
— Що ви робите бабо? Перестаньте! Що з вами сталося?

Лимениха не зупиняючись лупцювати молодика та й не даючи йому можливості піднятися кричала у відповідь:
— Що я роблю? Що я роблю? А посвяту я тобі вишкварку роблю! В мою секту — Бучки! Перший рівень. Як ото ти заманюєш дурних людей у свою секту, так і я висвячую тебе у свою.
— Бабо, перестаньте, у мене ж не секта, а духовне просвітлення, — кричав молодик, намагаючись оборонятися.
Та баба, яку й вовки боялися, лиш продовжувала своє хрещення бучкою, примовляючи:
— А будеш знати! Будеш! Як голови дурити. Отож тепер не плач, а терпи. Скільком добрим людям ти життя зламав. Тож тепер матимеш...