Читати книгу - "Забудь-річка"

— Отже маємо трьох Степанів, — підсумував Вікінг. — Один був бійцем Червоної Армії, другий — бійцем УПА, а третій — дивізії «Галичина».

— Ну й четвертий Степан сидить тут на канапі, — додала Катька.

Усі подивилися на Степана, який розгублено переводив очі з аркуша на аркуш.

— Так хто ж із них був його батьком? — запитала Черешенька.

— З матеріалів справи цього з’ясувати не можна, — Вікінг розвів своїми коротенькими руками. — На жаль.

Катька нахилилася вперед до столика з документами та кави, якої ніхто навіть не торкнувся…

— Давайте я спробую повторити все для білявок, — запропонувала вона. — Один Степан — це твій дід, правильно?

Очі її знайшли Уляну.

— Так, мій дід, Святослав Ліщинський, він воював у Червоній Армії.

— Добре, — кивнула Катька, — Другий Степан — це справжній Степан, той, що жив у селі…

— Пліхові, — підказала Уляна. — Це біля Бережан, там жив друг діда з гімназії Степан Шагута. Він прийняв бабусю з мамою, коли в місті не було чого їсти. Справжній Степан Шагута.

— Справжній, — задоволено повторила Катька. — Гаразд. А третій хто?

— Третій — дідів родич з Полтавщини. Його звали Павло, а прізвища я не знаю. Він замість Степана потрапив на мобілізацію до німців. Помилково. Бабуся думала, що розберуться та відпустять, але не розібралися.

— А хіба німці мобілізували наших? — здивувалася Черешенька. — Щось я про таке не чула.

Усі подивилися на Вікінга, який, напевно, знав відповідь.

— Питання складне, — сказав той. — Всякого було. Мобілізували у поліційні частини шуцманшафт, у баудінст — будівельні загони, які відновлювали зруйноване, у гіві — допоміжні військові служби — всілякі водії, санітари, кухарі, сапери. Він міг служити там. Потім — дивізія «Галичина», туди ішли добровільно. Але це вже пізніше. Були у сорок першому спроби організувати українські національні підрозділи, можливо, з цим пов’язана мобілізація. Складно сказати.

— Зрозуміло, — Катька відкинулася на спинку крісла. — А потім — табір. І хто з них був у таборі?

Черешенька емоційно вимахнула своїм пластиковим «факом»:

— Так у цьому ж і питання!

Вікінг прокашлявся:

— У справі є довідка, що Степан Шагута потрапив до радянського фільтраційного табору для інтернованих осіб біля міста Віллях в Австрії.

— Ну, все зрозуміло! — радісно вигукнула Черешенька. — Значить це червоноармієць. Значить це твій дід!

Уляна і Степан подивилися одне на одного, явно ошелешені таким висновком. Бо це означало, що вони родичі, дядько та племінниця.

— Кохана, не поспішай, — м’яко зауважив Вікінг.

— А що не поспішай? — простягнула до нього свою лангету Черешенька. — Кого у таборах тримали? Полонених.

Вікінг обережно помахав головою:

— Табір для інтернованих — це трошки інше, ніж для військовополонених. Коли закінчилася війна, до цих таборів збирали усіх підозрілих, і потім уже з кожним розбиралися. Туди міг потрапити, наприклад, боєць УПА, який був у полоні чи концтаборі.

— Міг, — погодилася Черешенька.

— А ще, — продовжував Вікінг, — до табору для інтернованих міг потрапити солдат підрозділу СС, який не хотів, щоб п’яні переможці застрелили його просто на вулиці. Бо тоді стріляли без розбору, звісно, якщо ти — не жінка.

— А з жінками що? — перепитала Уляна.

— Жінок спочатку ґвалтували, — сухо пояснив той. — У таборах для інтернованих працювали совєцькі репатріаційні комісії, виявляли колишніх громадян СССР і забирали до своїх таборів. Тому коли він мав слов’янський акцент, то повинен був опинитися у радянському фільтраційному таборі, — з цими словами Вікінг підняв зі столу черговий сірий аркушик. — А от вам свідчення самого підслідного, Степана Шагути. Він твердить, що внаслідок контузії втратив пам’ять, і що було до табору, не пригадує. Типовий документ. Багато полонених і тих, хто хотів видати себе за них, давали такі свідчення, наче під копірку.

— А інших якихось документів нема? Може листів чи записок? — Катька подивилася на Уляну, але та лише розвела руками.

— Бабуся все спалила, коли тікала від НКВД.

— Теж типовий випадок, — підтвердив Вікінг. — Бо тоді до Сибіру відправляли усіх, на кого було хоч слово, хоч папірець. Тому документи палили, закопували в лісі, топили в річках. Ми втратили велетенський документарний пласт, і мало того — навіть усних свідчень небагато. Бо дітям не казали правду про батьків і дідів. Казали: пропав безвісти, щоб ті ніде не проговорилися. Зараз уже багато людей підходять, просять, допомогти розшукати предків, бо їм з дитинства казали, що батько загинув на фронті, а він, виявляється, був в УПА чи у таборі сидів.

Степан зітхнув:

— У нас в Сургуті реально половина людей була з таборів. А за що сиділи — кому воно треба? Діти вже піонери чи комсомольці. Казали, нащо воно їм, хай ідуть своєю дорогою.

Вікінг тим часом виклав на стіл аркушик, що його ретельно розглядав останні кілька хвилин, і всі побачили, що це — збільшене фото з табірної справи. Худий, вилицюватий, коротко стрижений чоловік незрозумілого віку — анфас і у профіль. Кістки обтягнуті шкірою та очі — оце і все.

— Схожий на твого діда? — запитала Черешенька.

Уляна знизала плечима:

— А я звідки знаю?

— Може, мамі показати?

— Можна й мамі, але враховуй, що діда забрали, коли мамі був рік чи два.

Черешенька замислено покрутила своїм пластиковим «факом» у повітрі і глянула на Степана:

— А на твого батька схожий?

Той розвів руками:

— Трохи. Бо я його пам’ятаю вже старшим і не таким худим.

— О! — вигукнула Черешенька переможно. — Ну тоді все зрозуміло!

Усі погляди зупинилися на ній, і лише Вікінг опустив очі під ноги.

— Що зрозуміло? — уточнила Уляна.

— Степан каже, що цей, — вона показала пальцем на фото, — схожий на його батька. А значить це і справді може бути його батько, і тоді все сходиться.

— Що сходиться? — не зрозуміла Уляна.

— Кохана, — зітхнув Вікінг, — це і є батько Степана.

— Ну! — радісно підтвердила Черешенька. — Я ж про це і кажу.

Усі несамохіть засміялися.

— Чого ви? — не зрозуміла Віка.

— Кохана, — продовжив