Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Створення карт, що вибірково реагують на певні елементарні категорії — наприклад, рух чи колір у зоровій картині навколишнього світу, — може включати синхронізацію тисяч нейронних груп. Деякі картування відбуваються у розрізнених, анатомічно встановлених, «попередньо закріплених» ділянках мозкової кори, як у випадку з кольором: колір формується переважно у ділянці V4. Але більша частина кори є пластичною, плюрипотентною «нерухомістю», що може слугувати (у певних межах) для будь-якої необхідної функції. Отже, та ділянка, що у людей зі слухом становить слухову кору — у людей із вродженою глухотою може бути перерозподілена під зорові потреби, так само як і те, що у нормальних умовах є зоровою корою — у людей із вродженою сліпотою може набути іншого сенсорного призначення.
Ральф Сіґель, спостерігаючи за нейронною активністю мавп, які виконують певне завдання на зорове сприйняття, як ніхто інший знав про прірву між мікро-методами, у яких електроди вживлюються в окрему нервову клітину для запису її активності, і макро-методами (МРТ,[318] ПЕТ[319] тощо), що демонструють реакцію цілих ділянок мозку. Усвідомлюючи необхідність чогось проміжного, він першим запропонував дуже нестандартний оптичний мезо-метод, що дав йому змогу спостерігати за десятками чи сотнями нейронів під час їхньої взаємодії і координації один з одним у реальному часі. Одним із його відкриттів, на перший погляд неочікуваним і незбагненним, стало те, що нейрональні констеляції чи карти можуть змінюватися за лічені секунди відповідно до того, як тварина вивчає чи пристосовується до різних вхідних сенсорних сигналів. Це дуже перегукувалося з Едельмановою теорією відбору груп нейронів, і ми з Ральфом провели немало часу, обговорюючи подальше значення його теорії один з одним і з самим Едельманом, якого, як і Кріка, зацікавила робота Ральфа.
Коли йдеться про сприйняття об’єктів, Едельман любить говорити, що світ не «обклеєний ярликами»; сприйняття не з’являється «вже розкладеним на об’єкти». Ми маємо витворити сприйняття через власну систему категорій. «Будь-яке сприйняття є актом творення», — говорить Едельман. Коли ми рухаємося, наші органи чуття збирають зразки світу й на основі цього у мозку формуються карти. А з набуттям досвіду виникає селективне зміцнення тих картувань, що відповідають успішному сприйняттю — успішному в тому, що, як вони засвідчують, є найпридатнішим і найпотужнішим для побудови «реальності».
Тут Едельман говорить про подальшу об’єднувальну діяльність, властиву складнішим нервовим системам — він називає це «повторною сигналізацією». Говорячи його термінами, сприйняття, наприклад, крісла, зумовлене насамперед синхронізацією активованих груп нейронів для формування «карти», а потім подальшою синхронізацією низки розрізнених картувань по всій зоровій корі — ці картування стосуються багатьох різних сприйняттєвих аспектів крісла (його розмір, форма, колір, «ніжковість», відношення до інших його різновидів — крісел із бильцями, крісел-гойдалок, дитячих крісел тощо). Таким чином, досягається розмаїте і гнучке сприйняття «крісельства», і це дає змогу вмить розпізнавати численні різновиди крісел як крісла. Таке сприйняттєве узагальнення є динамічним. Отже, може постійно оновлюватися і залежить він активного й нескінченного гармонійного поєднання численних деталей.
Такий взаємозв’язок і синхронізація нейронного «пострілу» у віддалених одна від одної ділянках мозку є можливим завдяки дуже багатим зв’язкам між картами мозку — зв’язкам, що є реципрокними[320] й можуть містити мільйони волокон. Сигнали від, скажімо, торкання крісла, можуть зачіпати один набір карт, а сигнали від його споглядання — інший. Повторна сигналізація відбувається між цими наборами карт як частина процесу осягнення крісла.
Категоризація є основним завданням мозку, а повторна сигналізація дає можливість мозку категоризувати його власні категоризації, потім рекатегоризувати їх і так далі. Цей процес є початком величезного висхідного шляху, що уможливлює усе вищі рівні думки й свідомості.
Повторну сигналізацію можна назвати свого роду нервовою Організацією Об’єднаних Націй, у якій десятки голосів говорять водночас, і в їхні розмови безперервно вплітаються найрізноманітніші повідомлення із зовнішнього світу, зводяться у єдину картину, відповідно до того, як співвідноситься нова інформація і виникають нові проникнення у сутність.
Едельман, який колись хотів стати концертним скрипалем, послуговується також і музичними метафорами. В інтерв’ю радіо BBC він якось сказав:
Уявіть: якби ви мали сотню тисяч струн, якими випадковим чином з’єднані четверо учасників струнного квартету, і навіть якби вони нічого не говорили, сигнали б розходилися повсюдно у всіх можливих непомітних напрямках [321], що роблять із усієї множини звуків єдиний ансамбль. Так і працюють карти мозку шляхом повторного входження.
Музиканти пов’язані між собою. Кожен із них, індивідуальним чином передаючи музику, безперервно впливає на інших і сам зазнає їхнього впливу. Немає ніякої остаточної чи «основної» інтерпретації — музика твориться спільно, і кожне виконання є унікальним. Ця Едельманова картина мозку — як оркестр, ансамбль, але без диригента, оркестр, який творить свою музику.
* * *
Того вечора, коли я повертався до готелю після спілкування з Джеррі, мене охоплювало своєрідне почуття захвату. Здавалося, що місяць над Арно був найпрекраснішим з усього, що мені коли-небудь доводилося бачити. Я почувався звільненим від епістемологічного відчаю, у якому перебував десятки років, — від світу беззмістовних, застарілих машинних аналогій. Здавалося, що потрапив до світу, сповненого біологічного значення, світу, що співвідносився з істинною сутністю мозку й розуму. Теорія Едельмана була першою по-справжньому всеосяжною теорією розуму й свідомості, першою біологічною теорією особистості й автономії.
«Дякую тобі, Господи, що я дожив до цього часу й почув цю теорію», — думав я. Почувався я так, як, імовірно, чимало людей, коли у 1859 році вийшло друком «Походження». Ідея природного відбору приголомшувала, проте, варто було лише про неї подумати, вона ставала очевидною. Того вечора я збагнув, про що йшлося у Едельмана. «Як же безглуздо, що я сам до цього не додумався!» — подумав тоді, так само, як Гакслі після прочитання «Походження». Раптом усе стало таким зрозумілим.
За кілька тижнів після повернення з Флоренції у мене сталося ще одне прозріння досить неймовірного й комічного штибу. Я їхав до озера Джефферсон через укриту буйною рослинністю сільську місцевість округу Салліван, насолоджуючись тихими полями й живими огорожами, аж раптом побачив корову! Але це була корова, перетворена новим Едельмановим баченням тваринного життя, корова, чий мозок невпинно наносив на карту усі свої рухи й сприйняття, а її внутрішня сутність складалася з категоризацій і картувань, груп нейронів, що подають сигнали і взаємодіють на шаленій швидкості. Ця Едельманська корова була сповнена дивом первинної свідомості. «Яка чудова тварина! — подумав я. — Ще ніколи так не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.