Читати книгу - "Божа кара"

Тукала особливо оте «дядьку» образило. Був би у картузі — голова сто разів би подумав, перш ніж дядьком його обзивати.

— Буду жаловаться! — повторив уже з притиском.

Голова, глянувши в Тукалові очі бетонні, зрозумів, що від нього не відкараскається. Ухопив рурку нервово, набрав номер дільничного:

— Якимовичу! Тут у мене Тукало… — Замовк, слухаючи, що йому говорить дільничний. Поморщивсь з досадою: — Та поможи ти їм той проклятий картуз найти, бо спокою не матимем! — Кинув рурку на важіль. — Ідіть, дядьку, до дільничного.

Знову — «дядьку»!

«Ну, ты меня попомнишь!»

Не пішов до дільничного. Чекав до вечора: принесе? не принесе?

Не приніс!

«Та-ак…»

На ранок рушив у райцентр. До міліції.

Його пробували не пропустить до начальника: зайнятий. Тукало так глянув на чергового, що в того й мурахи по спині пробігли. «Меня?.. Чекиста заслуженного?..» Без дозволу в двері попер.

— Разрешите? Заслуженный чекист из Москвы. Арсений Иванович Тукало! Благосклонен к вашему расположению.

Майор, начальник, од привітання такого й очі вирячив.

— Так что ж оно получается, товарищ майор? Ворье безнаказанно разгуливает?

Не допоміг і начальник. Не допоміг чи не схотів?

— Буду жаловаться, — пригрозив йому на прощання.

Ходив до адміністрації — там теж руками розводили. Обшук влаштовувати, село перетрушувати — ніхто не дасть на таке ордер. І то з-за чого? З-за картуза?

— Буду жаловаться, — сказав і їм Тукало.

Повернувся в село з твердим наміром рушити завтра ж у область.

«Сыскать не могут!» — кипіло у ньому. Та дали б йому волю, він і без міліції картуз розшукав би! Посадив би якогось бешкетника в льох, як його мати саджала в свій час… Льох у сестри глибочезний, серед літа холодом віє, карцер — не льох… Потримав би у темряві — враз розколовся б!

«Порядки, мать вашу! Вор вора покрывает… Ничего, вы еще не знаете Тукала!»

До генерала, начальника обласного відділення міліції, два дні добивався.

Добився. «Предстал».

Генерал довго не міг уторопати, про який картуз іде мова. А коли уторопав, розлючено в район подзвонив:

— Мені що, роботи немає: картузи шукати?! Та хоч з голови своєї зніми, а картуза надінь чоловікові!..

Начальник районної міліції, майор, коли вручав картуза (нового-новісінького), дивився куди завгодно, тільки не на Тукала. Але йому на те наплювати. «Плюнуть и растереть». Головне — картуз на голові як улитий. «Форменный». «С красным околышем». «Окантовочкой синей». «С козырьком полакированным».

Добравсь до села — мимо сільради повільно «прошествовал».

«Вот… Картуз… Вот… На голове…»

А той картуз, що пропав, ну ніяк не давав спокою Тукалові! Ловив пацанів, обіцяв кожному спровадить до карцера. «На перевоспитание».

І таки добився свого: хтось підкрався вночі та на кілок картуза і повісив. Із биркою: «Забирай, щоб ти сказився!»

IV

Одбули у сестри рівно три місяці. Як на курорті побували. На всьому готовому. Ні копієчки не потративши. А на другий рік знов гостювати приїхали. «Понравилось очень». І я побачив Тукала коло магазину. Вимахував кулаками, осатаніло вигукував:

— Рассея стояла и будет стоять, мать-перемать!..

Голгофа

I

Все почалося зі світлини.

Прислав її з Миргорода нині покійний поет Антон Шевченко, автор пронизливих збірок поезій (одна із тих збірок так і називалася: «Несу свій хрест»), на долю якого випало стільки випробувань, що й десятьом було б забагато. І голодне дитинство, і рік тридцять третій, і в’язниця, і табори, і непроникний мур підозри й байдужості («ворог народу»), і єдине, що не давало йому не те що загинути… загинути не штука… озвіріти, зненавидіти весь рід людський… це потаємна віра у Бога, яка зігрівала змучене серце шукача-правдолюба.

Я регулярно з ним переписувався, він писав дуже ощадно, ба навіть скупо, ніколи на лиху долю не скаржачись, наче боявся мого співчуття, й одного разу переслав світлину, дбайливо в картон запечатану, і до світлини тієї записочку:

«Впізнаєте свого дядька? Це — отець Миколай Базилевський з парафіянами».

А як я міг дядька свого упізнати, навіть не рідного, а чоловіка сестри моєї матусі, тьоті Ані, як ласкаво ми її називали, з якою матуся моя жила душа в душу? Як я міг упізнать свого дядька, коли ми і зустрілися всього раз у житті?

Зустрілися, Господи! Та мені і двох рочків не було на той час! Що я міг запам’ятати, малий! Хіба що неймовірно теплі, неймовірно ласкаві руки, що підкидали мене під самісіньку стелю, і я вищав од ляку і насолоди.

Дотик тих рук дивовижних зберіг на всеньке життя.

А тут, на світлині, дядько стоїть набагато-багато молодший од мене сьогоднішнього.

Вдивляюся пильно (сімдесят п’ять років світлині!), і крізь затужавілу плівку часу починають поступово проступати риси знайомі: не мого далекого дядька, а мого брата двоюрідного, теж Анатолія. Красеня, якому ота краса добре-таки псувала життя.

Тільки й того, що Анатолій не завів отакої молодої борідки, і вуса не ласкали шовковисто губів, і волосся не спадало пишно на плечі, — ох, якими очима дивилися, мабуть, Божі овечки на свого душепастиря!

Вдивляюся жадібно в отця Миколая, по-місцевому — батюшку, як на Вкраїні іменують священиків, яких люблять по-справжньому. Вдивляюся в людей, які його оточили: поважних чоловіків і літніх жінок, дівчат, усіх до єдиної у віночках, у намисті з дукачів та коралів, — дивляться на мене просвітлено, вознесені Божою службою над усіма житейськими клопотами та негараздами, і мене проймає жаль, що я не можу разом з ними постояти, прилучившись до вічності в Божому храмі.

І ще — дві картини.

Отець Миколай увійшов у моє свідоме життя двома писаними олією картинами, що висіли на стіні нашої тісної оселі. Чотири лобуряки на дві кімнатки, де й повернутися ніде, та матуся моя, яку мої двоюрідні брати називали тьотюсею, та тьотя Аня, дружина покійного о. Миколая, що його ми ніколи й не згадували. Хіба що вечорами, пошепки, потай, оглядаючись боязко на стіни, з неодмінним: «Ви ж, дітки, глядіть, нікому ні слова, бо лиха не обберемося!»

Картини висіли на стіні, і я щоранку завмирав перед ними, зачарований, — так магічно діяли вони на мене.

На одній був зображений вовк-сіроманець. Уночі, серед синіх снігів. Вовк тоскно вив, задираючи голову до холодного неба, і такою тугою, такою безвихіддю віяло од тієї картини, що в мене й серце холонуло…

А друга… Друга струмувала теплом.

Літня зоряна ніч, повний місяць у небі, кінь, споряджений у далеку дорогу, козак при коні в