Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— А він вирішив згоріти, — відповів Макар. — Публічно.

Ден піднявся з дивана, вхопив пляшку, відпив прямо з горла. Рука в нього здригнулася, але він удавав, що не помітив. Пройшов повз когось і штовхнув плечем — без вибачення, без погляду. Пройшов повз знайомих — не помітив. Пройшов повз життя — із відразою.

— А де твоя Злата… — промовив хтось зі спостерігачів.

Ден засміявся. Твердо, голосно, майже з насолодою.

— Вона кохала свій ідеал. І це був не я. Може це буде він. Хай граються в любов. Я не вірю в цього маленького багатого музикантика.— Він сплюнув у куток. — А я — гуляю. До дна. Без гальм. І, до речі, передайте їй привіт.

Ці слова були кинуті, як камінь. Мало хто зрозумів, про кого мова. Але ті, хто знав — мовчали. Софія відвела очі. Макар зціпив щелепу.

На кухні хруснув келих. У вітальні роздавався сміх, нещирий, порожній, хижий. Ден кружляв у танці з черговою дівчиною, руки його ковзали чужими тілами так, ніби хотів стерти пам’ять про єдину — ту, чия тінь досі палила його.

Його очі блищали, але то був не блиск радості — то було божевілля. Розпач, що втратив совість і перетворився на показову вульгарність.

Він навіть не пам’ятав, із ким ліг уночі. Його тіло впало, як кинуте пальто. Валіза стояла в коридорі, паспорт був у кишені. Він не попрощався. Не попередив. Лишив дим, запах чужого тіла й холод у повітрі.

---

— Танцював, пив, жбурляв келихи, — підтвердила Софія. —  Говорив про тебе так, ніби ти була лише… випадковим епізодом у серіалі, який йому набрид.

— Я не розумію… — Злата сіла на край дивану. — Навіщо ви мені це сказали?

— Бо напевно вже час, — зітхнув Макар. — Я довго не хотів, щоб ти бачила його таким. Це не Ден, якого ти знала. Якого ми знали.

— Це він. Просто… без маски, — додала спокійно Софія. Вона занадто довго була знайома з Деном.

Злата мовчала. Її горло стискалося. Вчорашній день ще жив у ній: голос Алекса, його дотик, музика… А сьогодні — це. Зневага. Брудна пародія на любов.

— Він принижував мене?

— Простіше сказати: він зневажав усе. І всіх. І тебе теж, бо ти була найближче. — Макар хмикнув. — Йому боляче. А він не вміє страждати гідно.

Софія підійшла ближче, присіла поруч.

— Ти не винна. Це — його вибір. Він обрав злість замість болю. І принизив тебе, щоб менше боліло йому.

Злата мовчала. Дивилась у вікно. Було боляче. Від огиди. Від сорому. І від розуміння, наскільки далеко вони стали одне від одного. Назавжди.

— Я… — почав Макар. — Ми не хотіли тебе образити. Просто… Ти маєш знати.

Софія кивнула. Вперше — без тіні скепсису.

— Я знаю, що ми були не тими друзями. І що часто ставали на його бік. Але… Зараз я думаю, що ти заслужила більше. І краще.

Злата подивилася на них. У її очах блищала сльоза — але не від слабкості. Від очищення.

— Дякую. Це… несподівано. Але важливо.

Після пар Алекс чекав її на задньому подвір’ї вишу, в тіні каштанів. Він сидів на лавці, схилившись над телефоном, і підстукував ногою в такт якомусь ритму. Коли побачив її — усмішка сама розпливлася на обличчі, щира і проста, як сонце після дощу.

— Як какао сьогодні?

— Надто солодке, — відповіла вона, сідаючи поруч. — Але краще, ніж в п’ятницю.

— Прогрес, — кивнув він.

Він обійняв її, і вона сховалась у ньому, як у ковдрі. Його запах — знайомий, теплий. Його долоні — спокій.

— Зустріла Софію і Макара. Софія показала мені відео, — сказала вона тихо, не відриваючи погляду від листя, що кружляло у повітрі. — З вечірки. Ден був там. Звісно, був. Алкоголь, дівчата, сцени, гучні тости… Він кричав щось про зраду, про свободу, про життя без "правильних дівчаток".

Вона зітхнула. Голос був рівний. Спокійний.

— Я слухала його — і вже не боліло. Просто… стало порожньо. Немов хтось остаточно перекреслив усе, що я колись вірила. І ти знаєш ... Мабуть, всередині вже давно все обгоріло. Це був не біль. Це був попіл.

Алекс не перебивав. Просто гладив її пальці, проводив по кісточках. Вона дивилась на його руку — справжню, теплу, живу.

— І от я тут. З тобою. І мені добре. Справді добре. Без драми. Без масок. Без страху, що стану зайвою.
З тобою я — це я. Не чиясь, не зруйнована, не розгублена.

Він обережно нахилився, доторкнувся до її чола губами.

— Бо ти ніколи не була зруйнованою. Просто тебе довго не чули.

Вона всміхнулась. Ледь-ледь, але в цій усмішці було щось нове. Тиша. Впевненість. Прийняття.

— Я не хочу більше повертатись до минулого. Воно не варте цього. А от теперішнє… ти вартий.

— А майбутнє? — прошепотів він.

— Майбутнє ще краще, якщо ти в ньому є.

Вона притулилась до нього, і каштани сипали жовте листя їм на плечі. Було тихо. І ніби вперше за багато місяців — не гірко, а світло.