Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

Вечір уже торкався неба ніжно-рожевими пальцями, коли телефон Злати спалахнув.

Алекс:

Я під твоїм під’їздом. Вийдеш погуляти з грішником, що не витримав до завтра?

Злата усміхнулась. Щось у цьому повідомленні стисло серце — легко, трепетно. Вона закинула на плечі джинсову куртку, вийшла з ліфта і вмить побачила його — він стояв під ліхтарем, де м’яке світло змішувалось із останніми відблисками сонця. У руці — біла троянда, у другій — стаканчик з кав’ярні, що вони разом колись висміювали за “несмачні мафіни і чудовий чай”.

— Привіт, — каже він, віддаючи їй чай і квітку. — Це тобі. І це — теж тобі. Бо ти завжди мерзнеш. І я не хочу, щоб хоч щось сьогодні тобі псувало настрій.

— Ти щось занадто ідеальний сьогодні, — сміється вона, притискаючи троянду до щоки. — Розбалуєш мене. Я ж потім нормальних людей не зможу сприймати.

— Я ж кажу — вже пізно. Ти давно зіпсована моїм обожнюванням, — знизує плечима він і усміхається так, ніби тільки що визнався в коханні.

Вони йдуть знайомим старим парком. Асфальт ще блищить після дощу, калюжі розкидані, мов дзеркала спогадів, а молоде листя ледь шелестить над головами. У повітрі — терпкий аромат сирої землі, квітів і весни. Навколо — закохані парочки, собаки, діти на самокатах. Але для них — нікого не існує.

Алекс іде трохи повільніше, ніж зазвичай. Весь день він ловив себе на тому, що думає про неї більше, ніж про музику. А це вже небезпечно.

Вона каже щось про викладача, який переплутав її з іншою дівчиною, сміється — але він не слухає. Його мучить питання, що крутиться на язиці ще з обіду.

— Ти була щаслива з ним? — питає він нарешті.

Тиша, лише кроки і вітер, що шелестить гілками. Вона зупиняється, дивиться в калюжу, де тремтить їхнє віддзеркалення. Відповідає не одразу:

— Колись. А потім я просто трималась за спогади. Не за людину. За уявлення. Боялась зізнатись собі, що все давно змінилось. Що ми не пара, а звичка. Що я — мовчала. Терпіла. І сама себе обманювала.

Вона вдихає глибше:

— Софія з Макаром сказали, що він зірвався. Там, у Лондоні. Вечірки. Дівчата. І злість на весь світ. Але мені не боляче. Вже ні. Лише гірко. За себе — ту, що терпіла. І трохи за нього. Бо втрачати себе — страшно.

Алекс мовчить. Просто бере її за руку. Його пальці теплі, рішучі. Йдуть мовчки, але від цього мовчання тепло в грудях, як від першої весни.

— А з тобою… я відчуваю себе живою, — зупиняється вона. — Не додатком до когось. А собою. Але щасливішою. Кращою.

Алекс озирається, ніби боїться, що хтось підслухає:

— Ти не уявляєш, що це для мене значить. 

— Не поспішаймо. Але й не зупиняймось. Я тут. І я з тобою, — шепоче вона.

Вони проходять повз кінотеатр, і Алекс зупиняється.

— Хочеш… у кіно? Просто… щоб побути ще трохи разом. Без запитань. Без зайвих думок.

— Хочу.

У залі — аромат попкорну, сміх, якесь радісне гудіння. Пара в обіймах у кутку. Хлопець у джемпері, який сміється над кожною фразою. Вони — в центрі, поруч, але весь фільм Злата ловить бічним зором його профіль. Як він злегка нахиляється до неї. Як торкається її руки в напружені моменти. Як тихо сміється. І вона не може не всміхатись — цей хлопець поруч із нею не з фільму. Він — її реальність.

Коли вмикається світло, вона повертається до нього:

— Не думала, що ти такий сентиментальний.

— Я не сентиментальний. — хмикає Алекс.

Злата засміяла. Чоловіки. Їм так складно визнавати власну вразливість.

Вони виходять із залу. На вулиці вже ніч. Скрипить трамвай. Зліва чути, як у дворі хтось грає на гітарі — щось недосконале, але щире.

Алекс мовчить. Дивиться на неї, потім — угору, на зорі. Нарешті каже:

— Хочеш… поїхати до мене? Познайомитись із батьком?

Він одразу додає, ніби захищаючись:

— Це не підстава. Просто… я хочу, щоб ти знала. Що для мене це важливо.

— Ти нервуєш? — запитує вона, обережно торкаючись його руки.

— Як перед концертом. І як перед поцілунком із тобою на сцені. Одночасно. У нас із ним… цікаві відносини. Вважай, що я вирішив плигнути з висоти без парашута.

— Тоді, певно, варто їхати, — усміхається вона. — Бо ти сьогодні — дуже справжній. І дуже мій.

Ближче до пізнього вечора вони з Алексом піднімались на восьмий поверх старого, проте доглянутого будинку в самому серці міста.

Алекс відкрив двері своїм ключем — і Злата одразу впізнала той запах: дерев’яних полиць, кави, вінтажних колонок, яким років п’ятнадцять, і чоловічого парфуму з нотами мускусу . В пам’яті спалахнув той божевільний вечір, коли вона кохалась з Алексом.

— Ти пахнеш так само, — прошепотіла вона ледь чутно, заходячи всередину.
— А ти пам’ятаєш? — він усміхнувся краєм губ.

Квартира зустріла їх тишею. Простора, ідеально впорядкована, з високими стелями, вона мала той самий ефект, що й музей. Підлога з темного дерева, стіни у стриманих сірих тонах, велика чорно-біла картина з урбаністичним краєвидом над диваном. Скляний стіл, чорні шкіряні крісла, книжки й журнали розкладені рівно, мов за лінійкою.