Читати книгу - "Будденброки"

Вона б не вийшла за Тома заміж, якби не була впевнена, що в таких випадках він її зрозуміє і підтримає.

— Боже мій, звичайно, ти маєш слушність, Гердо. Здебільшого люди просто самі себе дурять, коли вважають, що на таких прогулянках можна розважитись… Але ж їдеш на них, бо не хочеш здаватися іншим та й собі самому диваком. Таке марнославство кожному властиве, правда ж? А то ще можуть подумати, що ти самітний і нещасний, і тоді тебе менше поважатимуть. Крім того, ще одне, люба Гердо… Всі ми маємо підставу упадати коло пана Перманедера. Я не сумніваюся, що ти розумієш становище. Є певна надія, і було б шкода, дуже шкода, якби вона не справдилась…

— Я тільки не розумію, серце моє, наскільки моя присутність… а втім, байдуже. Коли ти цього бажаєш, я поїду. Якось переживемо цю неприємність.

— Я буду тобі щиро вдячний…

Товариство вийшло надвір. Сонце й справді вже пробивалося крізь ранковий туман; святково гомоніли дзвони на Марийській церкві, повітря сповнював пташиний щебет. Візник скинув капелюха, і пані Елізабет з патріархальною доброзичливістю, що часом трохи бентежила Томаса, найщирішим тоном сказала йому:

— Доброго ранку, голубе! Ну, сідаймо, любі мої! Тепер годилося б слухати ранкову молитву, та сьогодні ми воздамо хвалу господові в наших серцях на вільному повітрі, правда, пане Перманедере?

— Щира правда, пані Будденброк.

І вони одне по одному почали підійматися двома бляшаними східцями й протискатися вузенькими дверцями на задку до великої, на десять місць, карети і вмощуватися на м’яких сидіннях, оббитих — безперечно на честь пана Перманедера — білою матерією в синю смужку. Потім хряснули дверці, пан Лонге ляснув язиком, почав вигукувати різні свої «но!» та «вйо!», дужі гніді рушили з місця, і карета покотилася вниз по Менгштрасе, вздовж Трави, повз Гольштінську браму, а далі звернула праворуч на гостинець, що вів у Швартау…

Лани, луки, гаї, садиби… Вони шукали в чимраз вищому, рідшому, блакитнішому тумані жайворонків, що без угаву видзвонювали свої пісні. Томас, з цигаркою в роті, пильно оглядався навкруги, коли вони поминали лан, засіяний озиминою, і пояснював панові Перманедеру, якого можна чекати врожаю. Торговця хмелем опанувало молодече завзяття. Зсунувши набакир зеленого тірольського капелюха, він пробував балансувати своєю палицею з величезною роговою ручкою, поставивши її на широку білу долоню або й на спідню губу, — ця штука, хоч вона йому жодного разу не вдавалася, викликала гучний захват у малої Еріки. Кілька разів він заявляв:

— Звісно, це не Цугшпітце[58], але трохи таки доведеться дряпатися вгору! Та й сонечко припікає. Гарну маємо забаву, бий його сила божа, правда ж, пані Грюнліх?

Тоді з великим запалом почав розповідати про мандри в гори з рюкзаком і альпштоком, за що пані Елізабет не раз винагороджувала його враженим: «Ото диво!» — а потім, ні сіло ні впало, почав щиро жалкували, що нема Христіана, бо чув, що той дуже веселий чоловік.

— Як коли, — мовив консул. — Але при такій нагоді, як нині, він справді незамінний. Сьогодні ми з вами попоїмо раків, пане Перманедере! — весело вигукнув він. — Раків і балтійських крабів! Ви вже куштували їх кілька разів у моєї матері, але в мого приятеля Дікмана, господаря ресторану «Під велетенським кущем», вони завжди найкращого гатунку. А горіхові тістечка, наші славетні горіхові тістечка! Чи слава про них іще не докотилася до берегів Ізара? Ну, та ви самі побачите.

Двічі або й тричі пані Грюнліх просила спинити карету, щоб нарвати придорожніх маків і волошок, і щоразу пан Перманедер палко запевняв, що хоче їй помогти, але все-таки не зважувався вилізти з карети, бо трохи боявся вузьких дверцят і ненадійних східців.

Еріка зустрічала радісним криком кожну ворону, а Іда Юнгман, що навіть за найкращої погоди одягалася в довгий, широкий дощовик і брала з собою парасольку, вторувала їй гучним реготом, трохи схожим на коняче іржання, бо як справжня вихователька вона не тільки підтримувала дитячий настрій, а й сприймала все як дитина. Герда, що не знала Іди з давніх-давен, як Будденброки, щоразу позирала на неї холодно й здивовано…

Почалося герцогство Ольденбурзьке. На обрії з’явилися букові ліси. Карета проторохтіла містечком, поминула ринковий майдан з криницею, знову виїхала в поле, перетнула міст через річку Ау і врешті спинилася перед двоповерховим рестораном «Під велетенським кущем». Він був розташований скраю рівної, подекуди порослої травою площини з піщаними доріжками й грядочками, як у селі. За площиною амфітеатром здіймався ліс. Тераси того амфітеатру були з’єднані між собою дуже простими сходами з оголеного коріння дерев і кам’яних брил; на кожній такій терасі між деревами розставлені були пофарбовані в білий колір столики, лавки й стільці.

Будденброки були аж ніяк не перші відвідувачі. Кілька дебелих дівчат і навіть один кельнер у засмальцьованому фраці швидко сновигали подвір’ям, розносячи холодні перекуски, лимонад, молоко й пиво нагору до столиків, коло яких — щоправда, досить далеко одна від одної — вже розташувалося кілька родив з дітьми.

Пан Дікман, господар ресторану, в жовтій шапочці, без піджака, сам підійшов до карети, щоб помогти гостям висісти; після того, як Лонге від’їхав убік, щоб розпрягти коней, пані Елізабет сказала:

— Ми спершу трохи пройдемося, голубе, а за годину чи за півтори хотіли б поснідати. Прошу вас, хай нам накриють нагорі… але не надто високо: може, десь на другій терасі…

— І вже постарайтеся, Дікмане, — додав консул. — Гість у нас дуже перебірливий…

Пан Перманедер запротестував:

— Та де! Пивце й кавалок сиру…

Пан Дікман нічого не зрозумів і почав швидко перераховувати:

— Все, що маємо, пане консул… Раки, краби, різні ковбаси, різний сир, різна копченина — вугор, лосось, осетр…

— Чудово, Дікмане, приготуйте, що самі знаєте. А крім того, ще шість склянок молока й кухоль пива — вгадав я, пане Перманедере, га?..

— Одне пиво, шість склянок молока… якого вам — солодкого, квасного чи, може, вершків або маслянки?..

— Три склянки солодкого і три маслянки. Отже, за годину.

І вони рушили до лісу.

— Найперше ми підемо до джерела, пане Перманедере, — мовив Томас. — Це витік Ау, себто річечки Ау, на якій лежить Швартау, а в сиве середньовіччя лежало й наше місто, аж поки згоріло — воно, бачите, було тоді дерев’яне, — і його