Читати книгу - "Будденброки"

І справді, на третій терасі лісового амфітеатру біля зсунених столиків сиділи найголовніші члени цих двох родин, що так вигідно об’єдналися, і, жваво розмовляючи, снідали. Головував сенатор Меллендорф, блідий дідок з ріденькими сивими баками, хворий на діабет. Його дружина, з дому Ланггальс, сива розпатлана дама, приклала до очей лорнетку на довгому держаку. Поряд з нею; сидів її син Август, білявий, пещений молодик. Його дружина Юльхен, з роду Гагешнтремів, маленька, жвава, з великими, чорними, блискучими очима і майже такими самими завбільшки діамантами у вухах, сиділа між своїми братами, Германом і Моріцом. Консул Герман Гагенштрем останнім часом почав швидко товстішати, бо жив у великих розкошах, — казали, що він свій день починав паштетом з гусячої печінки. Він носив коротку, широку, рудаву бороду, а його навдивовижу плаский ніс — такий самий, як у матері, — нависав над верхньою губою. Доктор Моріц, жовтий, із запалими грудьми, щирив у жвавій розмові свої гострі, рідкі зуби. Обидва брати були з жінками, бо адвокат також був уже_давно одружений з якоюсь панною Путфаркен з Гамбурга, дамою з жовтими косами й надто вже незворушним, явно англізованим, але надзвичайно красивим й правильним обличчям, — доктор Гагенштрем, визнаний естет, ніколи не дозволив би собі одружитися з негарною дівчиною. Крім них, за столом сиділо ще двоє дітей: дочка Германа Гагенштрем а й маленький син Моріда Гагенштрема, обоє вбрані в біле і вже відтепер майже що заручені, бо не годилося розпорошувати маєток Гунеусів-Гагенштремів. Усі їли яєчню з шинкою.

Обидві компанії привіталися аж тоді, як Вудденброкя підійшли вже досить близько. Пані Будденброк трохи неуважно й наче здивовано кивнула головою, Томас зняв капелюха й ворухнув губами, ніби сказав щось ввічливе й холодне, а Герда вклонилася байдуже, тільки задля годиться. Зате пан Перманедер, розпалений ходою вгору, простодушно помахав своїм зеленим капелюхом і радісно вигукнув на весь голос: «Моє шануваннячко, панство!» — після чого пані Меллендорф негайно схопила лорнетку… Тоні ж ледь підняла плечі, закинула голову, водночас намагаючись притиснути підборіддя до грудей, і привіталася ніби з недосяжної висоти, але встигла добре роздивитися крислатий, елегантний капелюшок Юльхен Меллендорф… Тієї миті вона твердо й остаточно вирішила, що їй робити…

— Дякувати богу, Томе, що ми снідатимем аж за годину! Розумієш, я б не хотіла, щоб та Юльхен дивилася мені в рот… Ти помітив, як вона віталася? Майже не ворухнулась. До того ж, як на мою скромну думку, її капелюшок — суцільний несмак…

— Ну, капелюшок як капелюшок… А щодо привітання, то ти була нітрохи не ввічливіша за неї, люба моя. — Крім того, не сердься, бо матимеш зморшки.

— Хіба я серджуся, Томе? Зовсім ні! Коли ті люди гадають, що вони «головні біля помпи», то мене просто сміх бере. Яка різниця між тією Юльхен і мною, хотіла б я знати? Що вона вийшла заміж не за шахрая, а за бовдура, як сказала б Іда? І якби вона колись опинилася в моєму становищі, то ще видно було б, чи зуміла б вона знайти собі іншого…

— А звідки відомо, що ти знайдеш іншого?

— Бовдура, Томасе?

— Куди краще бовдура, ніж шахрая.

— Не конче ні того, ні того. Але годі про це.

— А й справді. Ми й так лишилися позаду. Он як завзято береться вгору пан Перманедер…

Затінена лісова стежка йшла тепер по рівному, і невдовзі вони досягли джерела — гарної романтичної місцини з дерев’яним містком над невеликою ущелиною з поораними негодою кручами й навислими деревами з голим корінням. Срібним складаним келишком, який принесла з собою пані Елізабет, вони пили воду з маленької, викладеної камінням кринички зразу під джерелом — крижану залізисту воду. На пана Перманедера напала така галантність, що він погоджувався взяти воду тільки з рук пані Грюнліх. Він був їй вдячний понад усяку міру, водно приказував: «Так гарно, що вмерти можна!» — і намагався нікого не лишити поза увагою, з усіма побалакати: з пані Елізабет і з Томасом, з Гердою і з Тоні, з малою Ерікою… Навіть Герда, знервовано-заніміла, пригнічена дедалі більшою спекою, тепер почала оживати, і коли всі, спустившись навпростець до ресторану, посідали навколо заставленого наїдками столу на другій терасі, вона перша дуже ввічливо висловила свій жаль, що пан Перманедер скоро від’їздить, — саме тепер, коли вони вже трохи познайомились, що видно хоча б з того, наскільки рідше почали виникати між ними непорозуміння чи й просто нерозуміння, спричинені його діалектом… Вона може навіть потвердити, що її товаришка й зовиця Тоні двічі або й тричі віртуозно вимовила: «Матері його ковінька!».

Пан Перманедер не завдав собі клопоту зробити якісь уточнення до слова «від’їзд», а насамперед узявся до ласощів, під якими аж стіл угинався і які по той бік Дунаю йому не часто доводилось куштувати.

Вони повагом споживали делікатеси пана Діймана, причому мала Еріка чи не найдужче тішилась серветками з шовкового паперу, що здавались їй незрівнянно кращими за великі лляні серветки в них удома; вона з дозволу кельнера навіть узяла їх кілька в кишеню на пам’ять. Попоївши, вони ще довго сиділи біля столу й розмовляли. Пан Перманедер попивав пиво і одну за одною курив чорні сигари, а консул — цигарки; найцікавіше те, що ніхто не думав про від’їзд пана Перманедера, і взагалі навіть мови не було про майбутнє. Навпаки, всі ділилися спогадами, обмірковували політичні події останнього часу, і пан Перманедер, нареготавшися з анекдотів сорок восьмого року, що їх пані Елізабет розповідала із слів свого небіжчика чоловіка, почав розказувати про революцію в Мюнхені та про Долу Монтез, яка страшенно зацікавила пані Грюнліх. Поволі минав час, і десь аж о першій пополудні, коли розпашіла Еріка в супроводі Іди вернулася з прогулянки цілим оберемком стокроток, жерухи та всякої трави і нагадала про горіхове печиво, яке ще треба було купити в містечку, товариство рушило стежкою вниз. Але спочатку пані Елізабет — сьогодні вони були її гістьми — оплатила чималий рахунок дзвінкою золотою монетою.

Дійшовши до ресторану, вони наказали за годину подати карету, бо хотіли ще трохи відпочити вдома перед обідом, а тоді поволі, тому що сонце немилосердно пекло