Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Натомість в тогочасній Галичині з її молодим українським рухом гетьман одразу і міцно увійшов до пантеону національних героїв, що значно звузило можливості трактування його образу літераторами. Саме «галицьке» прочитання образу Мазепи як «свідомого державника», «ворога Москви», «борця за незалежність і соборність України» є основою кількох маловідомих сьогодні невеликих художніх творів, присвячених Івану Степановичу, які з'явилися напередодні або в ході Української революції 1917 – 1921 років та згодом, у 20 – 30-ті роки XX століття. Звертаємо увагу нашого ласкавого читальника на такі по-своєму цікаві романи, повісті та драми, як «Гетьман Іван Мазепа: драма на 5 дій» О. Островського, «Гетьман Мазепа: історичний роман» Д. Мордовцева, «Великий гетьман [І. Мазепа]: історичний роман» Ф. Дутки та таку собі «історичну родинну драму» (як її назвав сам автор) «Вельможна пані Кочубеїха» С. Черкасенка.

Проте так само як і на тогочасній Наддніпрянщині, в Галичині цього періоду значно більший вплив на формування образу Мазепи справляли історичні та історико-публіцистичні, а не суто художні твори. Чого варті лише самі імена М. Грушевського, М. Андрусяка, Б. Крупницького, а згодом – і І. Крип'якевича, В. Липинського та інших метрів історичної науки, які висвітлювали в своїх творах окремі моменти з життя та діяльності нашого персонажа. Тому не дивно, що найцікавіший і по-своєму найдовершеніший варіант прочитання образу гетьмана виник в результаті знайомства чудового українського прозаїка – Богдана Лепкого та засновника «державницького напрямку» в українській історіографії – В'ячеслава Липинського. Саме консультації Липинського дали змогу Лепкому створити цілком «державницький» образ гетьмана в знаменитій трилогії (яку деякі критики вперто вважають пенталогією) «Мазепа».

Грандіозний роман (чи все-таки цикл повістей?) Богдана Лепкого можна вважати в чомусь навіть «українською відповіддю» пушкінській «Полтаве». На сторінках повістей «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «Над Десною» тощо (1926 – 1929) гетьман Мазепа зображений як справжній український патріот-державник, що намагається подолати не тільки і не стільки ворогів зовнішніх, як «одвічних демонів української землі» – «руїнництво» і «ненависть до земляків» (тобто, говорячи сучасною мовою, низький рівень внутрішньонаціональної солідарності). Треба віддати авторові трилогії належне – Богдан Лепкий занадто не ідеалізує і не демонізує ані свого персонажа (хоча цілком міг це зробити «для більшої переконливості»), ані ворогів гетьмана, намагаючись зобразити їх, наскільки дозволяв матеріал, об'єктивно (але не без іронії та навіть сарказму – чого лише вартий Василь Кочубей з «Мотрі», що любить в світі лише одну річ – смачно попоїсти). І якщо інколи Мазепа Лепкого мимоволі просто-таки озвучує ідеї українських істориків-державників початку XX століття або ошелешує читача фразою, зверненою до своєї матусі Марії-Магдалини, про те, що «От спочатку українська еліта визволиться, а там, дивись, і народові буде краще», то, мабуть, нам все-таки варто зважити на певні особливості новаторського підходу до матеріалу та недостатню відшліфованість самих державницьких схем. Загалом же трилогія Лепкого стала помітним кроком до формування реальної української противаги «імперському», суцільно негативному образові Мазепи.

Здавалося б, у сучасній Лепкому Радянській Україні з її культом «дружби російського та українського народів» і запозиченими старими перевіреними імперськими схемами української історії про гетьмана міцно забули. Хто ж міг подумати, що один із визнаних класиків радянської літератури, щоправда, не без темного (та ще й «петлюрівського» (!) минулого, нещадно битий за невинний по суті вірш «Любіть Україну», Володимир Сосюра потайки написав чималу поему про «архізрадника» Мазепу! Та ще й наважився на справді нову, оригінальну трактовку, здавалося б, затертого образу! Адже Сосюрин Мазепа – це не «пан», і не «зрадник», і не «патріот», який тільки і думає що про побудову власної держави. Він скоріше схожий на… не до кінця послідовного революціонера, чи що. Не ідеалізуючи гетьмана як неординарну особистість, поет творить свій художній образ, який може переконувати, може і ні читача, але однозначно не може не викликати жвавого інтересу. Сосюра намагається, як ніхто інший (може, за винятком Булгаріна та Костомарова), розкрити психологію особистості Мазепи і через його образ висловити власні «крамольні» історіософські думки на тему історичної долі України. Автор напрочуд щирий з читачем, його прояви громадянської мужності викликають в пам'яті рядки Рилєєва. Фактично Володимир Сосюра розвинув ідеї, висловлені поетом-декабристом, але вже з позицій українця. Українця-поета, за плечима якого досвід плавання в розбурханому морі української революції і гіркота поразки, навряд чи солодшої за ту, що кінець кінцем спіткала персонажа його поеми. Сосюра так говорить про свій авторський задум:

Я серцем хочу показати

Страшну трагедію Мазепи,

І є ній є той час страшний незгоди

Трагедію мого народу…

У чому ж полягає ця трагедія? Протягом усієї поеми автор просто-таки заклинає:

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозуміє його він мрії…

Здавалося б, усе повертається на круги своя, адже ще українські народники XIX століття твердили: так, саме в цьому причина поразки Мазепи, який не зміг, не зумів, був далеким від народу паном і т. д. Але Сосюра – поет, народжений творити і страждати в пекельному XX столітті, яке раз по раз демонструвало, що жодних непогрішимих істин просто немає, помилятися і бути винними можуть усі – політики, народи, хто завгодно. «Помиляється й народ, коли немає ще держави». І в цьому вбачає не лише особисту трагедію, а й національну трагедію сам герой поеми:

Хіба народу не любив я!

Собі на горе й безголів'я

Не зрозумів мене народ.

Мазепа до останньої хвилини життя залишається вірним своїй любові до народу та омріяної, ідеальної України, ім'я якої було останнім у хвилину смерті: «Прощай, Україно, прощай!»

Ідея трагедії пронизує весь твір Сосюри, щоб посилити її, автор вдається до опису сну Мазепи, коли той бачить себе маленьким хлопчиком і слухає розповідь вчительки-черниці про Україну. І вже далі лунає його життєве кредо:

Ми візьмем ворога в клинки,

І на кістках його проклятих

Знов зацвimє Вкраїна -мamи!

Сильно сказано, чи не так, особливо якщо згадати, хто був тим ворогом! Від цих героїчних рядків віє просто-таки справжньою пристрастю в дусі Маланюка чи Донцова: «Годі скиглити над причинами невдач та сумним теперішнім! Великий Льох давно розкопано, і треба братися до зброї, тільки вона нас захистить і дасть свободу».

Я хочу швидше відціля

Віддячить москалям і ляху,

Що мій народ ведуть на плаху

Під сміх царя і короля.

Вони знущаються над ним,

Несуть йому ганьбу, образи…

Впадають в око легкість і прозорість віршування, його образність та емоційна насиченість.